Джинґо - Террі Пратчетт

— О, ніхто ніколи не чув, щоби Фортуна їм усміхалася, сер. 

— Це тому, казав генерал Тактикус, що вони самі собі усміхаються, — мовив Ваймз. Він розгорнув пошарпану книжку. Шматочки паперу та мотузок правили йому за закладинки. — А ще, джентльмени, генерал сказав, як запобігти поразці, коли ви в меншості, з гіршою зброєю і в гіршій позиції. Потрібно… — він перегорнув сторінку, — «Не зчиняти битви». 

— Видно, що чоловік розумний, — мовив Дженкінс. Він вказав на жовтий небокрай. 

— Бачите, що то витає в повітрі? — запитав він. — Як гадаєте, що це? 

— Імла? — припустив Ваймз. 

— Ха, аякже. Хапонська імла! Це піскова буря! Там безперестанку дме піском. Це щось страшне. Якщо хочете нагострити меча, просто здійміть його вгору. 

— О. 

— Але воно й добре, бо інакше ви би побачили гору Ґебру. А біля її підніжжя — як його називають, Кулак Ґебри. Це містечко, але з достобіса міцним фортом, стіни якого мають тридцять футів завтовшки. Він сам як одне велике місто і вміщає в собі тисячі озброєних солдатів, воєнних слонів, бойових верблюдів і купу іншого. І якби ви це узріли, то негайно б захотіли, щоб я повернув назад. Що ваш видатний генерал на це скаже, га? 

— Здається, я щось таке бачив… — промовив Ваймз. Він перегорнув сторінку. — А, так, він каже «Після першої битви під Сто Латом я сформулював політику, що стала для мене міцним опертям в інших битвах. А звучить вона так: якщо ворожа фортеця неприступна, переконайтеся, що ворог залишиться всередині». 

— Це, звісно ж, неабияк допоможе, — мовив Дженкінс. 

Ваймз засунув книжку в кишеню. 

— Тож, констеблю Візит, бог на нашому боці, чи не так? 

— Безумовно, сер. 

— Але бог, мабуть, і на їхньому боці? 

— Цілком імовірно, сер. У всіх є бог. 

— Тоді сподіватимемося, що вони зрівноважаться. 

Хапонська корабельна шлюпка якомога тихіше плюснулась у воду. А все тому, що Ахмед-71-година стояв біля лебідки з піднятою шаблею, через що чоловіки, які опускали шлюпку, робили це якомога акуратніше. 

— Коли ми відчалимо, можете плисти до Ґебри, — сказав він капітану. 

Капітан тремтів. 

— Що я їм скажу, валі? 

— Скажете їм правду… згодом. Начальник гарнізону — чоловік не шляхетний і трохи вас покатує. Не виказуйте правду, доки вона вам дійсно не знадобиться. Його це ощасливить. Крім того, якщо скажете, що це я вас змусив — це покращить ваше становище. 

— О, я скажу. Я скажу… цю брехню, — швидко додав капітан. 

Ахмед кивнув, ковзнув канатом у шлюпку і повеслував. 

Екіпаж корабля дивився, як він гребе крізь хвилі. 

То був не пляж, а корабельне кладовище. Каркаси трухлявих кораблів, розсипаних на піску. Кістки з прибитим до берега патиччям і знебарвлені білі водорості височіли пагорбами вздовж високої межі припливу. А позаду здіймалися дюни справжньої пустелі. Навіть тут пісок жалив очі й хрустів на зубах. 

— На тому пляжі чекає швидка смерть, — сказав штурман, перехилившись через перило і кліпаючи, щоб краще бачити. 

— Так, — сказав капітан. — Вона тільки-но відплила у шлюпці. 

Постать на пляжі витягнула зі шлюпки іншу, лежачу постать і поволокла її подалі від хвиль. Штурман підняв лук. 

— Я можу застрелити його звідси, капітане. Тільки скажіть. 

— Наскільки ти впевнений? Бо в тебе не повинно бути жодних сумнівів. По-перше, якщо ти промахнешся, ти — труп, по-друге, якщо ти в нього влучиш, ти однаково труп. Глянь туди. 

На високих, далеких дюнах, що чорніли проти затягнутого піском неба, виднілись якісь постаті. Штурман опустив лук. 

— Звідки вони знали, що ми тут? 

— О, вони пантрують море, — мовив капітан. — д’реґи, як ніхто інший, люблять гарненьку корабельну аварію. 

Коли вони відійшли від перила, якась тінь зістрибнула з палуби і майже без плюскоту пірнула у воду. 

Щебінь намагався сховатися в затінку, але знайти його було не так легко. З високої пустелі, що розляглася попереду них, спека струменіла, як з паяльної лампи. 

— Зара буду стругав, — пробубнів він. 

Аж тут дозорець щось крикнув. 

— Він каже, що хтось лізе по дюнах, — переклав Морква. — З кимось на плечі, він каже. 

— Е… з жінкою? 

— Послухайте, сер, я знаю Анґву. Вона не якесь безпорадне створіння. Вона не буде стояти і розпачливо кричати. Вона інших змушує це робити. 

— Ну… якщо ти впевнений… — Ваймз повернувся до Дженкінса. — Можете не гнатися за кораблем, капітане. Тримайте курс на берег. 

— Я так не працюю, пане. По-перше, це збіса непростий берег, туди доводиться плисти проти вітру, а ще там бувають вкрай підступні течії. Багато необережних моряків полягли кістьми, що біліють на цих пісках. Ні, ми трохи відпливемо, і ви зможете опустити — ну, якби в нас ще була шлюпка, ви могли б її спустити… і кинемо якір, о ні, що я говорю, він виявився надто важким, чи не так… 

— Просто пливіть прямо, — сказав Ваймз. 

— Нас усіх вб’ють. 

— Думайте про це як про менше з двох зол. 

— А яке друге? 

Ваймз витягнув меча. 

— Я. 

Човен поскрипував таємничими глибинами океану. Леонард весь час виглядав із крихітних ілюмінаторів, неабияк зацікавлений водоростями, що, на думку сержанта Колона, були собі як звичайні водорості. 

— Ви помітили чудові пасма крапелькової етіольованої ламінарії? — запитав Леонард. — Отої коричневої. Дивовижна рослина, що, як ви безумовно бачите, наштовхує на роздуми. 

— А можна, ми просто уявимо на мить, що останні кілька років я нехтував дослідженням водоростей? — мовив Патрицій. 

— Справді? О, запевняю вас, ви чимало втратили. Звісно, цікавинка в тому, що етіольована ламінарія зазвичай не росте на глибині менше тридцяти фатомів, а тут лише десять. 

— А. — Патрицій листав силу-силенну Леонардових рисунків. — А ієрогліфи — це абетка знаків і кольорів. Кольори як мова… яка дивовижна ідея… 

— Емоційний підсилювач, — уточнив Леонард. — Але ми, звісно ж, самі таким користуємося. Червоний означає небезпеку, і тому подібне. Щоправда, мені так і не вдалося її перекласти. 

— Кольори як мова… — пробубнів собі під ніс правитель Ветінарі. 

Сержант Колон відкашлявся. 

— Я знаю дещо про водорості, сер. 

— Серйозно, сержанте? 

— Так, сер! Якщо вони мокрі, означає, що буде дощ. 

— Чудово, сержанте, — похвалив його правитель Ветінарі, не повертаючи голови. — Цілком імовірно, я ніколи не забуду ваших слів. 

Сержант Колон засіяв. Він Зробив Внесок. 

Ноббі штурхнув його. 

— Що ми тут робимо, сержанте? Тобто, до чого це все? Вишукуємо, вивчаємо дивні мітки на скелях, запливаємо і випливаємо з печер… а цей запах… ну… 

— Це не я, — сказав сержант Колон. 

— Смердить… сіркою… 

Маленькі бульбашки пропливли повз ілюмінатор. 

— На поверхні теж тхнуло, — вів далі Ноббі. 

— Майже закінчили, панове, — оголосив правитель Ветінарі, відкладаючи папери вбік. — Ще одна невеличка справа, і можемо випливати на поверхню. Гаразд, Леонарде… пливімо вниз. 

— Е… а ми хіба вже не внизу, сер? — здивувався Колон. 

— Ми лише під водою, сержанте. 

— А. Ясно. — Колон як слід над цим замислився. — Є ще щось, під чим можна бути, сер? 

— Так, сержанте. Тепер ми пливемо під землю. 

Тепер берег був набагато ближче. Вартові не могли не помітити, що всі матроси поспішили до корми корабля, хапаючись за всілякі маленькі, легкі і — що найважливіше — плавні предмети, які траплялись їм на очі. 

— Ми вже достатньо наблизились, — мовив Ваймз. — Гаразд. Зупиніться тут. 

— Зупинити тут? Як? 

— Мене не