Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
І якщо раніше ми з Інною вважали, що трохи погарячкували, скерувавши на ворогів вогняний смерч, то після Нікоранової розповіді вже не відчували ні найменших докорів сумління. Поза будь-яким сумнівом, розбійники, що напали на нас, були ті самі канібали, або їхні товариші з тієї ж зграї. А таким нелюдам не місце на цім світі…
Дорога до замку стелилася рівна, без глибоких вибоїн. Ми їхали досить швидко, як на людей, що везуть пораненого, і години за півтори попереду на обрії забовванів Шато-Бокер.
Це була одна з тих давніх твердинь, що з плином часу опинилися поза головними шляхами і втратили своє колишнє стратеґічне значення, проте досі господарі використовували їх як надійне сховище, а ще частіше — як надійну в’язницю. Основну споруду Шато-Бокеру становили чотири вежі, сполучені ґалереями, а між ними розташувався просторий внутрішній двір; замок стояв на вершині пагорба й був оточений потрійним фортечним муром. Ліворуч і праворуч насипу, по якому пролягала дорога до замку, починалася драговина. Я подумав, що господар Шато-Бокеру, маючи повністю вкомплектовану залогу та достатню кількість продовольства й питної води, міг би оборонятися тут роками.
Наш загін проїхав підйомним мостом і, проминувши розчинену браму, опинився на внутрішньому дворі. Заздалегідь попереджені надісланим уперед вершником слуги негайно поклали пораненого Йожефа на носилки і доправили його до північної вежі, де згодом розмістилися й інші загоряни. До наших котів тут поставилися так само уважно, як і до людей. Нікоран миттю зреагував на бідкання зголоднілого Леопольда і, перше ніж піти зі звітом до герцоґа, особисто відвів вередливого кота на кухню, щоб там його нагодували. Ми зрозуміли, що в тут котова пиха ніскільки не постраждає, радше навпаки — ще зросте.
Двоє слуг, чоловік та жінка середніх років, яких звали Бедаліс та Ніколета, провели нас до східної вежі, в гостьові покої. Наші апартаменти складалися з передпокою, вітальні, спальні та ванної. Вітальня виявилася доволі просторою кімнатою з м’якими кріслами та великим круглим столом; підлогу в ній було встелено килимами, а стіни прикрашали ґобелени з зображенням мисливських та батальних сцен. У спальні стояло широчезне ліжко з шовковими простирадлами й оксамитовим балдахіном, а над каміном у кутку висіли дві кабанячі голови. Поруч із каміном були невеличкі дверцята, що вели до ванної. Покоївка відчинила їх, і ми побачили яскраво освітлену кімнату, облицьовану мармуровою плиткою. Посеред кімнати стояла витесана з граніту ванна просто приголомшливих розмірів, до неї було підведено кран з двома позолоченими вентилями.
— Ви, певно, хочете помитися з дороги, — промовила служниця зі ствердною інтонацією.
Я одразу ж відчув себе дуже брудним. Власне, ми обоє й справді були брудні — що й не дивно після такої прогулянки.
Інна поглянула на себе в дзеркало і невдоволено поморщилася.
— Звісно, що помиємося, — сказала вона. — І чимшвидше. Бажано в гарячій воді… якщо вона є.
Ніколета мовчки ввійшла до ванної, повернула один з вентилів і підставила руку під струмінь. Лише тоді вона впевнено відповіла:
— В нашому замку завжди є гаряча вода.
Ми з Інною також пройшли до ванної, лишивши Бедаліса у спальні розбирати речі. Тим часом покоївка відрегулювала обидва вентилі й попросила перевірити, чи влаштовує нас така температура води. Я перевірив і додав ще трохи гарячої.
— А чи не надто сильний напір? — спитала Інна, занепокоєно стежачи за тим, як швидко наповнюється ванна. — Може піти іржа.
— Іржі в нас ніколи не буває, — запевнила її Ніколета, насипаючи у ванну якихось пахучих порошків. — Чари на водогін накладав сам пан де Каерден.
— То він чаклун? — запитав я, а подумки додав: „От тепер усе ясно.“
„Ти про його кішку-перевертня чи про дивну реакцію на наші титули?“
„І про те, і про інше. Ми мали відразу збагнути, що барон де Каерден — чаклун. І не просто чаклун, а…“
— Він не просто чаклун, — немов відгукуючись на мої думки, промовила покоївка. — Пан Рівал де Каерден — лицар Інквізиції. Ось уже двадцять сім років він перебуває при особі монсеньйора герцоґа за наказом його величності милостивого пана верховного короля. Хіба ви не чули про це?
— Дещо чули, — відповів я. — Нам розповідали історію про синів пана герцоґа, та до кінця не доказали. А ми б дуже хотіли дізнатися, чим усе це скінчилося.
Покоївка аж на виду змінилася. Рум’янцю на її щоках мовби й не було.
— Ви вже даруйте, ласкаві панове, — тремтливим голосом відказала вона, злякано роззирнувшись довкола. — Його світлість не схвалює таких розмов. Якось Бедаліс надміру розпустив язика, так пан герцоґ замкнув його в підземеллі і протримав там два тижні на хлібі й воді. — Ніколета кинула швидкий погляд крізь розчинені двері в спальню, де Бедаліс мовчки робив свою справу. Відтоді, як нам його представили, він ще не зронив жодного слова. — Отож вибачайте, панове. Якщо вас це так цікавить, зверніться до пана де Каердена. Лише він у цьому замку може говорити про синів його світлості.
— Що ж, добре, — сказав я і побачив, як обличчя покоївки миттю проясніло. — Дякуємо за попередження. Матимемо це на увазі, щоб не потрапити в незручну ситуацію.
— Завжди рада прислужити вашим світлостям, — уклонившись, відповіла Ніколета. Вона підійшла до дверей, щільно зачинила їх, відтак поспіхом повернулася до крана й закрутила обидва вентилі. — Ванна готова, панове. Якщо не заперечуєте, я зараз же візьмуся до вашого вбрання, простежу, щоб його негайно випрали. До ранку воно буде висушене й випрасуване.
Інна подякувала покоївці, з її допомогою швиденько роздяглася і влізла до ванни. Я ж лише заздрісно дивився, як вона, повискуючи від задоволення, плюскалася в теплій воді, і чекав, коли піде служниця. А та,
