Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— Авжеж, пані, ви маєте рацію, — погодився з нею Штепан і ненадовго поринув у роздуми. — Але де ж ми зупинимося на ніч? Хаседот відпадає, до нього ще далеко, а Йожеф навряд чи витримає такий тривалий перехід.

Інна ствердно кивнула:

— Про це й мови бути не може. Стан вашого брата не критичний, та все ж краще не піддавати його організм надмірним навантаженням. Як лікар Йожефа, я приписую йому постільний режим у найближчому до нас людському помешканні.

Штепан знову замислився.

„Ну от,“ — подумки промовив я. — „Бачиш! Я мав рацію. Нам таки доведеться познайомитися з Ґареном де Бресі.“

„Здається, так,“ — відповіла Інна. — „Гадаєш, Штепан запропонує нам їхати до герцоґа?“

„Певен.“

І я не помилився.

За півгодини ми знову вирушили в дорогу, але тепер кінцевою метою нашого денного переходу був не Хаседот, а Шато-Бокер, родовий замок герцоґів Бокерських. Йожефів кін тягнув обгорілу підводу, де на м’якій трав’яній підстилці лежав його поранений господар. Підводою правив хлопець на ім’я Мілош — той самий, якому стріла пробила плече. Ще один загорянин, Борислав, який втратив у сутичці коня і звихнув при падінні ногу, напівлежав на підводі поруч з Йожефом і наглядав за ним. Штепан їхав попереду на коні Мілоша.

За кілька миль від місця сутички ми побачили, що назустріч нам прямує кінний загін із трьох, а то й чотирьох десятків осіб. Його очолював високий на зріст вершник без лат, одягнений в усе чорне. За сотню кроків від нас він наказав своїм підлеглим зупинитися і далі поїхав сам.

— Здається, це люди герцоґа, — промовив Штепан. — І, якщо не помиляюся, до нас їде сам пан де Каерден. Отже, боятися нічого… А втім, я не зовсім певен. Зачекаймо.

Очільник загону зупинився за кілька кроків від нас. Зблизька його одіж виявилася не чорною, а швидше сірою, з металевим полиском. На ногах він мав високі шкіряні чоботи з острогами, а на його широкому поясі висів важкий бойовий меч. На вигляд чоловікові було не більше п’ятдесяти років, але уважний, зосереджений погляд синіх очей виказував усі шістдесят, якщо не сімдесят. Від нього віяло силою, впевненістю та надійністю.

— Я барон де Каерден, мажодорм герцоґа Бокерського, — представився він. — Ми помітили над лісом дим та спалахи блискавок і вирішили з’ясувати, що коїться.

У відповідь Штепан назвав себе і відрекомендував нас. На наші титули де Каерден прореагував досить дивно. Спершу на його обличчі промайнула розгубленість з відтінком недовіри та настороженості. Проте наступної миті він поглянув на мого коня, і в його синіх очах відбилося розуміння, а по міцно стулених губах ковзнула ледь помітна посмішка. Все це тривало заледве секунду, і якби Інна не помітила того ж самого, я б, мабуть, вирішив, що в мене просто розбурхась уява.

Надалі наш новий знайомий поводився стримано і розповідь про сутичку з розбійниками вислухав спокійно і незворушно. Лише насамкінець витримка зрадила його, і він раптом прикипів поглядом до Інни, мовби силувався пригадати, де бачив її раніше.

Коли Штепан закінчив, де Каерден ще трохи помовчав, пильно дивлячись на мою дружину, потім кинув швидкий погляд назад і наказав своїм людям під’їхати ближче.

— Пані, панове, — звернувся він до нас. — Від імені герцоґа Бокерського запрошую скористатися його гостинністю й завернути до замку Шато-Бокер. Ваш поранений товариш потребує догляду.

— Дякуємо за запрошення, пане де Каерден, — відповіла Інна. — Власне, ми й самі хотіли просити пана герцоґа про притулок на цю ніч. Але ми чули, що він… — вона зам’ялася, добираючи потрібні слова.

— Вас це не стосується, — сказав де Каерден. — Ви зазнали нападу розбійників на землях пана герцоґа, і це накладає на нього певні зобов’язання. — Він гмикнув. — До того ж, на вас напали аж ніяк не звичайні розбійники.

— Ви знаєте їхнього ватажка?

— Маю певні здогади про його особу. Та спершу огляну місце сутички, щоб мої твердження не були голослівними. А ви поки їдьте до Шато-Бокеру, пан Нікоран супроводжуватиме вас, — з цими словами він виразно поглянув на молодого вершника, що вирізнявся серед решти своїм багатим вбранням. — Найпевніше, герцоґ не вийде зустрічати вас, та ви вже даруйте. Нікоран має всі необхідні повноваження, щоб подбати про ваше влаштування. До побачення, панове.

Недбало відсалютувавши нам, де Каерден приострожив коня й помчав далі, до місця нашої зустрічі з розбійниками. Слідом рушила більша частина загону.

— У нього кицька, — сказав Леопольд, повернувши до мене голову.

— У кого? — не зрозумів я.

— Ну, в начальника, — Леопольд кивнув у бік основного загону, що швидко віддалявся від нас. — Він їде на кішці.

— Ага…

— І острожить її, а це погано. Правда, вона кицька, а не кіт, та все одно це неправильно.

До нас наблизився Нікоран.

— Пане ґрафе, пані ґрафине, — поштиво промовив він. — Нам час вирушати. Ви готові їхати далі?

— Так, — відповів я. — Їдьмо.

Дорoгою ми намагалися схилити Нікорана до відвертої розмови, однак він дуже неохоче відповідав на наші запитання про герцоґа, а про його синів узагалі відмовився говорити. А от коли мова зайшла про розбійників, наш новий супутник пожвавішав і розповів, що кілька днів тому, за десять миль на захід від Шато-Бокеру, зазнав нападу загін королівських ґвардійців, які їхали з Руана в Альбіну. Вцілів лише один вояк — він був поранений