Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

маленькі радощі, яких не пізнав, про ті спокуси, перед якими встояв. Коли все життя до останку підпорядковуєш одній, хай і великій меті, коли присвячуєш себе служінню іншим, то наприкінці земного шляху починаєш шкодувати, що не встиг пожити бодай трохи для себе. Важко вмирати, жодного разу не пізнавши пристрасті, не кажучи вже про любов… — Він підвів на нас сумні очі, і ми побачили, як у них згасають останні жаринки життя. — Коли ми відходимо туди, то нічого не залишаємо тут. Ми забираємо з собою весь біль і всю радість, і помиляється той, хто гадає, буцім, переступивши межу, ми отримуємо перепустку в нове життя, позбавлене тягаря попереднього. Це не так, повірте мені.

Він замовк, підійшов до зубця фортечного муру і, притулившись до нього спиною, повільно сповз додолу.

„Інно! Я не можу вловити жодної емоції. Він наче…“

— І не намагайтеся, юначе, — незворушно промовив інквізитор; його обличчя почало кам’яніти, а рот відкривався й закривався з неприродною автоматичністю. — Неможливо відчути емоцій того, хто відходить. Я вже на шляху туди, і всі мої балачки — лише передмова до останньої місії в земному житті. Ви вже даруйте за велемовність і не перебивайте мене, бо інакше я неодмінно про щось забуду. Згода?

Ми з Інною кивнули. Де Каерден знову заговорив:

— Я залишаю цей світ, коли в ньому все змінюється. Великих уже нема, і тепер доля людства в його власних руках. Маґія більше не править світом, а лише підтримує в ньому хистку рівновагу. Той, хто все життя бачив світло, відчуває на собі силу пітьми; а той, хто служив пітьмі, дивиться на світло без остраху. Тільки одиниці нині здатні любити по-справжньому, а решта вміє лише ненавидіти. Ви належите до цих небагатьох — і я щиро заздрю вам, як один із більшості… Запам’ятайте мої слова, це послання для вас. Ви мусите продовжити шлях, який, зрештою, приведе вас до останнього з прийшлих. Будьте обережні, але не бійтеся. Разом з вами — сила минулого, а попереду — початок прийдешнього. І коли ви збагнете, в чому полягає теперішнє, то зумієте подолати темну міць, накопичену впродовж багатьох сторіч. Я зробив свою справу, а те, що лишилося, мене вже не стосується. Мимоволі ви втрутилися в давній спір, тож тепер вам належить поставити в ньому крапку. В чужій розповіді знайдіть ключ, з його допомогою відчиніть двері і йдіть туди, де зараз потрібні, там вас чекатимуть… Оце, мабуть, і все. Прощавайте. І до зустрічі.

Ми вирішили, що все вже скінчилося, аж раптом інквізитор ворухнувся й розплющив очі. Його погляд не був людським. Це був погляд вищої істоти, незмірно далекої від усього земного. Нам стало моторошно від цього погляду… На наше полегшення, наступної миті очі де Каердена знову заплющилися.

— І ще одне. Мало не забув… Мене просили переказати вам наступне: не бійтеся безодні поза вами, бійтеся безодні всередині вас.

І він замовк остаточно. Хвилину я простояв, нерішуче дивлячись на інквізитора, потім опустився перед ним навпочіпки і взяв його за зап’ясток, намагаючись відшукати пульс.

— Все марно, Владе, — сказала Інна. — Ще кілька хвилин тому в нього зупинилося серце. І те, що він сказав, ні в якому разі не можна назвати маячнею вмирущого. До нас зверталася вже мертва людина. Ось тобі й маґія, яка більше не править світом!

Я скинув з себе короткий плащ і вкрив ним інквізитора. Потім випростався й повернувся до Інни.

— Терпіти не можу, коли зі мною говорять загадками, — промовив я. — Чому б тим силам, чиє послання передав нам Рівал де Каерден, не висловитися прямо, без усіляких натяків і алегорій. А так єдине, що я второпав, нагадує президентський наказ з комедійного фільму: „Ти вибуваєш, вони вбувають.“ Але куди ми вбуваємо і чому вибув інквізитор — залишається нез’ясованим.

— Ну, припустімо, на питання „куди“ відповідь більш-менш зрозуміла, — зауважила Інна. — Ми вбуваємо, певніше, влипаємо, чи то пак — уже влипли, в протистояння двох космічних сил, які умовно назвемо Світлом та Пітьмою. Природним чином, ми опинилися на боці Світла. А ще й, усупереч власній волі, втрутились у давній спір. І хтось (я навіть думати боюсь, ким він може бути) вирішив, що останню крапку належить поставити нам. Рівал казав, що ми віднайдемо ключ у чиїйсь розповіді; можливо, це історія герцоґа… — Вона зітхнула й розгублено подивилася на мене. — Боюсь, Владе, ми на маємо вибору. Нам доведеться поставити цю кляту крапку.

— Поставити крапку, — з гіркою усмішкою повторив я й обвів поглядом околиці замку. — А чи не краще було б, якби за це взявся хтось інший? Скажімо, той самий хтось, на кого ти боїшся навіть подумати. А ми… Сьогодні довкола нас загинуло стільки людей, що я мимоволі почуваю себе темним ангелом смерті — і аж ніяк не лицарем Світла.

— Не кажи так! — Інна підійшла до мене і схилила голову до мого плеча. — Ми ж не винні, що опинилися тут у момент розв’язки.

Я погладив її потемніле від пилу волосся.

— Не намагайся обманути себе й мене. Однаково нічого не вийде: ми з тобою чудово розуміємо, що їм потрібні саме ми, хоча не й знаємо, навіщо.

Інна підвела голову й зазирнула мені в очі:

— Я б не стверджувала це так катеґорично. Певна річ, не можна вважати простим збігом обставин, що після зустрічі з Чорним Емісаром нас двічі намагалися вбити одні й ті самі люди. Але якщо в першому випадку напасти на нечисленний загін на лісовій дорозі було цілком логічним учинком, то для атаки на добре укріплений замок з потужним гарнізоном потрібні дуже вагомі підстави. І я гадаю, що Женес вирішив одним ударом убити двох зайців. Я, звісно, високої думки про себе, та все ж не вважаю себе центром всесвіту. Отже: а) Женесові потрібні були ми; б) окрім нас, йому потрібен був цей замок; в) замок або те, що є в замку, для нього було таким важливим, що він поставив на кін усе, включно з власним життям. —