Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— Найперше треба все розвідати. Та це завдання не для людини.

— А для кого?

Замість відповіді я гукнув Леопольда.

— Навіщо кричати? Так і оглухнути можна, — почувся біля моїх ніг вередливий голос самозакоханого кота. — Ні щоб запитати, як я почуваюся, чи не хочу пити, чи не болить мені хвіст, на якого, до речі, ти наступив…

— Не розслабляйся, друже, — обірвав я його ремствування. — Ми досі в небезпеці. — Я погладив Леопольда і, склавши долоню „човником“, налив у неї трохи води з фляжки. — Пий і слухай мене. З іншого боку дороги переховується лихий чаклун, він прикриває своїми чарами розбійників, які замалим не вбили нас. Необхідно з’ясувати, скільки їх і що вони роблять. Ти єдиний, хто в може провести розвідку. Наша доля у твоїх руках… вірніше, в лапах. Допоможеш нам?

— Ясна річ, — відповів улещений моїми словами кіт. — Що я маю робити?

— Перебігти на той бік і залізти он на те високе дерево. Звідти побачиш усе, що нам треба. Згоден?

— Без проблем. Якщо від мене залежить ваше життя, я готовий на все.

„Будь обережний, котику, але нічого не бійся,“ — подумки звернулася до нього Інна. — „Ми будемо з тобою і в разі чого допоможемо.“

— Отже, вперед! — сказав я.

Леопольд поглянув на мене своїми великими очима й серйозно кивнув, даючи зрозуміти, що цілком усвідомлює вагу свого завдання. Відтак щодуху кинувся через дорогу і стрілою зник між деревами. Розбійники з того боку не звернули на нього уваги. Проте ми з Інною розуміли, що наш супротивник-чаклун невдовзі розгадає цей маневр і впритул візьметься до кота. Таким чином він розосередить увагу і бодай трохи послабить свій захист — саме на це ми й розраховували.

Тримаючи ментальний контакт з Леопольдом, ми перестали стежити за стрілами, і в результаті ще одного з наших було поранено — на щастя, не смертельно, в плече.

Супротивник нарешті почав діяти і поставив на шляху кота силовий бар’єр. Ми зруйнували його з такою легкістю, що аж самі злякалися. При цьому вивільнилася велика кількість енергії, яку чаклун негайно поглинув. Ворог володів чималими ресурсами, і я не міг збагнути, чому він не вживає рішучіших заходів. Адже ніщо не заважало йому підірвати до бісової матері весь ліс разом з нами й людьми Штепана…

„Мабуть, побоюється, що ми можемо відбити удар і скерувати всю енергію проти нього,“ — припустила Інна. — „Тобто використаємо для контрнаступу його ж власні ресурси. А цей чаклун, при всій своїй силі, не дуже вправний і не зовсім упевнений у собі.“

„Ти так гадаєш?“

„Атож. Він діє надто прямолінійно і більше покладається на силу, ніж на майстерність. Узяти хоча б той бар’єр — скільки енергії він витратив на його спорудження!…“

Леопольд добіг до дерева і спритно подряпався нагору. Я полишив кота на Інну, а сам став пильнувати околиці у сподіванні, що чаклун, зосереджений на Леопольді, викаже себе.

І таки виказав…

„Що він робить з котом?“ — запитав я в Інни.

„Намагається обплутати його якимись в’язкими маґічними тенетами. Він дуже обережний — певно, відчуває мою присутність.“

„Гаразд. А зараз трохи відкрийся, та лише трохи, і спробуй зруйнувати його чари. Завдай йому серію ударів, а я тим часом спробую якнайближче підступитися до нього. Починаймо!“

Дочекавшись, коли чаклун сконцентрується на відбиванні Інниних ударів, я простягнув до нього ментальний щуп і „краєм ока“ зазирнув у його розум. На свій подив, виявив, що наш супротивник — ще юний хлопець, років шістнадцяти, не більше. А понад усе мене вразила шалена, нелюдська злоба, що переповнювала його думки. Мені стало гидко…

„Інно! Негайно прикрийся і захисти кота. Зараз він атакує!…“

У кроні дерева, де ховався Леопольд, спалахнули сотні мікроскопічних блискавок. Інна оточила кота захисним коконом, при зіткненні з яким блискавки згасали й розсипалися на всі боки безліччю дрібних жаринок. Потім чаклун знову вдарив, і дерево миттю спалахнуло, мов велетенський смолоскип. Леопольд гепнувся додолу, та ні вогонь, ні падіння з тридцятиметрової висоти не завдали йому ні найменшої шкоди. За якусь хвилину він опинився на руках у Інни і збуджено переповідав усе, що сталося з ним на тому боці.

А я тим часом атакував нашого супротивника-чаклуна потужним ментальним ударом. Цим я розраховував спершу оглушити його, а потім, з жінчиною допомогою, остаточно вивести з ладу — інакше кажучи, вбити.

Проте чаклун виявився міцним горішком. Рятуючи життя, він пожертвував частиною своєї сили, над якою я захопив контроль, і не став боротися за її повернення. Поки я перегруповувався для наступної атаки, він кинувся навтікача, тягнучи за собою рештки обірваних та сплутаних маґічних ниток, а його надтріснутий стогін ще довго лунав у моїй голові.

Чаклун відступив за межі досяжності, а ми не могли кинути загорян, щоб переслідувати його. Розбійники й самі по собі, без будь-якої маґічної підтримки, становили серйозну загрозу.

Леопольд велемовно оповідав про підступні пастки, що чигали на нього по той бік дороги, і про те, як він подолав їх; але я безцеремонно урвав його:

— Скільки там розбійників?

— Багато, — відповів кіт. — Я нарахував двадцять три, а були ще й інші, що переходили дорогу он там, за пагорбом. Я не встиг полічити їх, бо дерево…

Я вже не слухав і повернувся до Штепана. Почувши від кота про чисельність ворогів і про їхній намір зайти до нас з тилу, барон ще дужче спохмурнів.

— Нас оточують, — сказав він. — Боюся, відступати пізно.

Я підбадьорливо всміхнувся:

— У цьому немає потреби, пане Сіміч. Розбійників зараз ніхто не прикриває, тому ми можемо застосувати проти них маґію. Хай ваші люди побережуть стріли, вони можуть знадобитися пізніше.

Штепан кивнув, погоджуючись із моїм планом дій,