Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Він діяв майстерно: притуплював людську обережність або загострював страхи — залежно від обставин. Хіба ти не пригадуєш, як палко він наполягав, аби нікого не щадили під час гонитви за примарами на півночі, а справжня небезпека тим часом насувалася зі заходу? Він умовив тебе заборонити Еомерові переслідувати орків, котрі порушили межі твоїх володінь. Якби Еомер не ослухався голосу Змієязикого, який говорив твоїми вустами, ті орки давно вже були би в Ісенґарді разом із коштовною здобиччю. Утім, не з тією, якою Саруман прагнув заволодіти понад усе, та однаково в його руках опинилися би двоє побратимів із мого Загону, котрим відомо про ту потаємну надію, про яку я навіть із тобою, володарю, не можу говорити відверто. Спробуй уявити, як би їх зараз катували, чи що Саруман, на нашу згубу, міг би в них вивідати?

— Я дуже завдячую Еомерові, — сказав Теоден. — Вірне серце може мати похмурий голос.

— Додай іще, — мовив Ґандальф, — що для обдурених очей правда може мати огидне обличчя.

— Атож, очі мої майже осліпнули, — погодився Теоден. — Найбільше я завдячую тобі, дорогий гостю. Ти знову з'явився вчасно. Я хотів би подарувати тобі щось, перш ніж ми поїдемо, — на твій вибір. Назви будь-яку річ, яка є в моїй власності. Лише меч мій залиш мені!

— Вчасно я прибув чи ні — це ми побачимо згодом, — сказав Ґандальф. — А щодо подарунка, володарю, я обираю того, хто придасться мені у скруті: швидкого та надійного. Віддай мені Тіньогрива! Раніше ти лише позичив мені його, якщо це можна так назвати. Проте нині я поїду назустріч страшній загрозі — протиставлю чорному срібне, — тож я не наважився б узяти зі собою те, що мені не належить. А поміж нами вже виникла взаємна прихильність.

— Гарний вибір, — відказав Теоден, — і я радо дарую його тобі. Проте це — дорогоцінний подарунок. Немає коня, який міг би зрівнятися з Тіньогривом. Він — нове втілення одного з могутніх скакунів давнини. Таких, як він, уже не буде ніколи. А вам, троє моїх гостей, я пропоную вибрати собі щось у моїй зброярні. Мечі вам не потрібні, зате там є майстерно виготовлені шоломи та кольчуги — подарунок моїм отцям із Ґондору. Вибирайте серед них, перш ніж ми підемо, і нехай вони добре вам служать!

І ось увійшли роганці, принісши обладунки та зброю з королівської скарбниці, й убрали Араґорна та Леґоласа у блискучі лати. Друзі самі вибрали собі шоломи та круглі щити, спереду покриті золотом і оздоблені самоцвітами, зеленими, червоними й білими. Ґандальф зброї не брав, а Ґімлі не потребував кольчуги, навіть якби і знайшлася така, що пасувала би до його зросту: в скарбницях Едораса не було лат, кращих за його короткий панцир, викуваний під Горою на Півночі. Натомість ґном узяв шолом зі сталі та шкіри, що добре прилягав до його округлої голови, а також невеликий щит. На ньому було зображено білого коня, що біжить, на зеленому тлі — символ Еорлового Дому.

— Нехай він добре тебе захищає! — сказав Теоден. — Його зробили для мене ще в Тенґелові дні, коли я був хлопчаком.

Ґімлі вклонився.

— Я пишаюся, Володарю Марки, що носитиму твій щит, — відказав він. — Утім, я б краще сам ніс коня, ніж дозволив би йому нести себе. На своїх двох я почуваюся найпевніше. І, можливо, я ще дістануся туди, де битимуся навстоячки.

— Таке і справді можливо, — погодився Теоден.

Король підвівся, й одразу до нього підійшла Еовин, подаючи вино.

— Ферту Теоден гал! — сказала вона. — Візьми цей кубок і випий у добрий час. Будь при здоров'ї і від'їжджаючи, і приїжджаючи!

Теоден випив із кубка, і вона передала його гостям. Спинившись перед Араґорном, панна раптом завмерла й поглянула на нього, і очі її засяяли. Він теж поглянув на її вродливе обличчя і посміхнувся; а коли брав кубок, то руки його торкнулися її рук і він відчув, як вона стрепенулася.

— Вітаю, Араґорне, Араторнів сину! — мовила Еовин.

— Вітаю, Володарко Рогану! — відповів той, але тепер його обличчя було схвильоване, а не усміхнене.

Коли всі скуштували вина, король рушив залою до дверей. Там на нього чекали охоронці, там стояли герольди й зібрались усі вельможі та ватажки, котрі перебували в Едорасі чи мешкали поблизу.

— Узріть! Я іду на війну, і, напевно, то буде мій останній похід, — сказав Теоден. — У мене немає дітей. Син мій, Теодред, загинув. Тому я оголошую Еомера, сина моєї сестри, своїм спадкоємцем. Якщо ж не повернеться жоден із нас, то обирайте собі нового володаря. Проте нині я мушу довірити комусь свій народ, який залишаю в тилу, і владу над ним. Хто з вас зостанеться?

Ніхто з роганців не озвався.

— Невже ви нікого не назвете? Кому довіряє мій народ?

— Еорловому Дому, — відповів Гама.

— Але я не можу залишити тут Еомера. Та й він цього не захоче, — сказав король, — а він останній із цього Дому.

— Я казав не про Еомера, — озвався Гама, — та він і не останній. Є ще Еовин, Еомундова донька, Еомерова сестра. Вона безстрашна, і в неї шляхетне серце. Усі її люблять. Нехай вона править еорлінґами, доки ми повернемося.

— Нехай буде так, — мовив Теоден. — І нехай герольди оголосять народу, що його поведе володарка Еовин!

Потому король опустився на сидіння біля дверей, а Еовин стала перед ним навколішки, після чого отримала меч і чудовий обладунок.

— Прощавай, донько моєї сестри! — сказав король. — Темна година настала, проте, можливо, колись ми ще повернемося до Золотих Хоромів. У Смурному Капищі мій народ зможе довго тримати захист, і, якщо битва закінчиться не на нашу користь, туди прийдуть усі, кому поталанить урятуватися.

— Не кажи так! — відказала Еовин. — Кожен день буде мені роком, доки ти повернешся.

Мовлячи це, вона звернула погляд на Араґорна, який стояв поруч.

— Король повернеться, — сказав той. — Не бійся! Не на Заході, але на Сході чекає нас наша судьба.

І от король спустився сходами разом із Ґандальфом. Решта йшла за ними. Майже при самій брамі Араґорн озирнувся. На вершині сходів біля дверей оселі самотньо стояла Еовин: