Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Ось Еорл Юний! — сказав Араґорн. — Так він приїхав із Півночі на Битву на Луці Келебранту.

І от четверо побратимів рушили вперед, повз ясний вогонь, який пожирав хмиз у довгому каміні посередині хоромів. Потому спинились. У протилежному кінці оселі, за каміном і навпроти дверей, які виходили на північ, був поміст із трьома сходинками: в центрі того помосту стояло велике позолочене крісло. На ньому сидів чоловік, котрого так придушив тягар літ, що він здавався ґномом, а не людиною, проте його біле волосся було густе і спадало товстими пасмами з-під витонченої золотої діадеми, що вінчала поважну голову. Чоло старця прикрашав єдиний білий і блискучий діамант. Борода, мовби сніг, стелилася йому по колінах; але в очах його ще не згасло ясне світло: вони спалахнули, коли чоловік, звівши погляд, зиркнув на чужинців. Позаду крісла стояла вдягнута у біле жінка. У ногах у старого на східцях сидів худий чоловік із розумним блідим обличчям і з важкими повіками.

Було тихо. Старець у кріслі не рухався. За мить озвався Ґандальф.

— Вітаю, Теодене, Тенґелів сину! Я повернувся. Поглянь-бо, насувається буря, і нині всім друзям годиться збиратися разом, аби не загинути поодинці.

Старий поволі звівся на ноги, спираючись на коротку чорну патерицю з держаком із білої кістки; і чужинці зауважили, що хоча він і згорблений, однак усе одно здається високим, і замолоду, напевно, був дуже рославим і поставним.

— Здоровлю і вас, — відповів він, — і ви, мабуть, сподіваєтеся сердечного прийняття. Проте, мовлячи правду, тобі, пане Ґандальфе, тут не раді. Ти завжди був провісником горя. За тобою, мов зграя ворон, летять біди, і часто — непоправні. Не обманюватиму тебе: коли я довідався, що Тіньогрив примчав без вершника, то зрадів поверненню коня, та ще більше — відсутності вершника; а коли Еомер повідав, що ти нарешті подався до вічної оселі, я не оплакував тебе. Та новини здалеку рідко бувають утішними. Ось ти знову тут! І за тобою, гадаю, примчали лиха, гірших од яких ми ще не зазнавали. Чому я повинен радіти тобі, Ґандальфе, Провіснику Нещасть? Скажи-бо!

Він повільно опустився назад у крісло.

— Ти справедливо мовиш, володарю, — озвався блідий чоловік, котрий сидів на східцях помосту. — Не минуло ще і п'яти днів, відколи ти отримав гіркі вісті, що сина твого, Теодреда, твою правицю, Другого Маршала Марки, вбито на Західних Узграниччях. На Еомера покладатися не можна. Якби він тут командував, то мало хто залишився б, аби охороняти твої стіни. Нас уже повідомили з Ґондору, що Темний Володар ожив на Сході. Ось яку годину вибрали ці мандрівники, щоби повернутися. Справді, чому ми повинні радіти тобі, пане Провіснику Нещасть? Ластпелом нарікаю я тебе, Лиховісником; а погані новини приносять, як мовиться, тільки погані гості.

Він похмуро засміявся, на мить розплющивши важкі повіки та глянувши на чужинців темними очима.

— Тебе вважають мудрим, друже Змієязикий, і, безперечно, могутньою опорою для твого господаря, — відповів Ґандальф тихим голосом. — Однак погані вісті можна принести двома способами. Можна бути творцем зла, а можна покинути зроблене добро і прийти туди, де в годину скрути потрібна твоя допомога.

— І це правда, — сказав Змієязикий, — але є ще і третій різновид: збирачі кісток, ті, хто наживається на чужому горі, трупоїди, котрі набивають пузо під час війни. Яку допомогу ти надавав нам, Провіснику Нещасть? І яку можеш надати зараз? Минулого разу ти прагнув нашої допомоги. Тоді мій володар попрохав тебе обрати собі будь-якого коня і забиратися геть; і, здивувавши всіх, ти, гордію, взяв собі Тіньогрива. Мій володар вельми побивався, проте дехто думав, що це — не надто велика плата за те, що він надто поспішно прогнав тебе з країни. Гадаю, сьогодні знову все повториться: ти прохатимеш нашої допомоги замість пропонувати свою. Чи ти привів людей? А може, даси коней, мечі, списи? Це я назвав би допомогою; цього ми потребуємо нині. Та хто це йде за тобою слідом? Лише троє обірванців у сірому, а ти найбільше схожий на жебрака з усіх чотирьох!

— У твоїх хоромах віднедавна поменшало приязності, Теодене, Тенґелів сину, — мовив Ґандальф. — Невже посланець, котрий зустрів нас при брамі, не назвав тобі ймення моїх супутників? Нечасто роганським вельможам щастило приймати трьох таких гостей. Вони склали біля твоїх дверей зброю, яка вартує багатьох смертних людей, навіть наймогутніших. Вони вдягнуті в сіре, бо такий одяг дали їм ельфи, і завдяки цьому присутні тут пройшли крізь морок безлічі небезпек, діставшись до твоїх хоромів.

— Отже, правдою є те, про що доповідав Еомер, — ви у спілці з Чаклункою зі Золотого Лісу? — сказав Змієязикий. — Одначе з чого тут дивуватися: павутиння зради завжди снували у Двімордене.

Ґімлі ступив крок уперед, але раптом відчув, як Ґандальфова рука стиснула його плече, і завмер як укопаний.

У Двімордене, у Лорієн,

Рідко заходив люд здавен,

Не для людських очей горить

Тамтешнє світло кожну мить.

Ґаладріель! Ґаладріель!

Чиста вода твоїх джерел;

Біла зоря в руці твоїй;

Нема псуття в країні тій,

Що Двімордене, що Лорієн

Зоветься й вабить люд здавен!

Так тихо проспівав Ґандальф, а потому зненацька перемінився. Відкинувши геть пошарпаний плащ, випростався й, уже не спираючись на свою патерицю, заговорив дзвінким холодним голосом:

— Мудрі судять лише про те, що їм відомо, Ґрімо, сину Ґальмода. Ти став бездумним хробаком. Тому мовчи і тримай свій роздвоєний язик за зубами. Я пройшов крізь вогонь і смерть не для того, щоби з прислужником кресати один одного кривими словами, доки спалахне блискавка.

І він здійняв патерицю. Ударив грім. У східних вікнах затьмарилося сонячне світло; в хоромах нараз стало темно, як уночі. Вогонь пригас, лише вуглинки тліли. Видно було тільки Ґандальфа, який стояв, білий і високий, перед почорнілим каміном.

У пітьмі почулося сичання Змієязикого:

— Хіба я не радив тобі, володарю, заборонити йому приносити сюди патерицю? Той бовдур, Гама, зрадив нас!

Враз спалахнуло світло, наче блискавиця пронизала дах оселі. Потім усе стихло. А Змієязикий незграбно впав долілиць.

— Ну ж бо, Теодене,