Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Він стиснув коліна зморщеними руками.

— Твої пальці швидко згадають про давню силу, якщо візьмуться за руків'я меча, — мовив Ґандальф.

Теоден підвівся й ухопився за бік, — але на поясі в нього меч не висів.

— Куди Ґріма запроторив його? — ледве чутно прошепотів він.

— Візьми цього, поважний володарю! — почувся дзвінкий голос. — Він завжди був до твоїх послуг.

Двоє чоловіків тихо надійшли сходами і зупинилися за кілька кроків од вершини. Одним із них був Еомер. Він не мав ані шолома на голові, ні кольчуги на грудях, але в руці тримав оголений меч і, ставши навколішки, подав його своєму панові.

— Звідки це в тебе? — суворо запитав Теоден.

Він повернувся до Еомера, й чоловіки з подивом побачили короля, котрий стояв гордий і рівний. Куди й подівся старець, скорчений у кріслі чи спертий на палицю!

— То я йому дав, володарю, — озвався тремтячи Гама. — Я збагнув, що ви хочете звільнити Еомера. І серце моє зраділо так, що я, може, і припустився помилки. Але тому що його звільнили, а він таки Маршал Марки, я приніс Еомерові його меча, як він і просив.

— Щоби покласти його до твоїх ніг, володарю, — сказав Еомер.

Теоден якусь мить мовчки стояв і дивився на Еомера, який не підводився з колін. Жоден із двох не ворушився.

— Чому би тобі не взяти меча? — запитав Ґандальф.

І Теоден повільно простягнув руку. Коли його пальці стиснули руків'я, присутнім здалося, що тонкі руки короля знову наповнилися силою та міццю. Раптом він здійняв меча і змахнув ним — меч зблиснув і зі свистом розітнув повітря. Тоді король по-богатирськи гукнув. І голос його лунко задзвенів, коли він заспівав роганською мовою заклик до зброї:

До зброї, вперед, вершники Теодена!

Темні часи — морок на сході.

Коней сідлайте, в роги дміте!

Вперед, еорлінґи!

Охоронці подумали, що то кличуть їх, і миттю вибігли на сходи. Тоді здивовано подивилися на володаря й усі як один витягли мечі та поклали їх йому до ніг.

— Наказуй нам! — сказали вони.

— Весту Теоден гал! — гукнув Еомер. — Ми радіємо, що ти знову став сам собою. Уже ніколи ніхто не скаже, що ти, Ґандальфе, приносиш тільки горе!

— Забери свого меча, Еомере, сину моєї сестри! — мовив король. — Іди, Гамо, і знайди мого власного! Зброю мою стеріг Ґріма. Тож і його приведи до мене. Ну, Ґандальфе, ти казав, що маєш для мене пораду, якщо я захочу її вислухати. Що ж то за порада?

— Ти й сам уже зробив усе, як треба, — відповів Ґандальф. — Ти повірив Еомерові, а не мужеві з підступними думками. Ти відкинув скорботу і страх. Берися за нагальне. Кожен, хто вміє їздити верхи, повинен негайно рушати на захід, як і радив тобі Еомер: спершу, доки ще є час, ми повинні знищити Сарумана. Якщо програємо тут — то загинемо. Якщо переможемо — візьмемося за наступне завдання. Тим часом решта твого народу: жінки, діти і старці — повинні тікати до сховків у горах. Чи не для того, щоби пережити такий лихий час, як оцей, готували ті криївки? Нехай візьмуть зі собою харчів, але хай не баряться та не обтяжують себе скарбом, великим чи дрібним. Ідеться-бо про їхні життя.

— Ця порада видається мені доречною, — сказав Теоден. — Хай народ мій готується! Та ви зараз мої гості, й правду мовив ти, Ґандальфе, що манери при моїм дворі погіршали. Ви їхали цілу ніч, уже закінчується ранок, а ви ще нічого не їли й ані хвилини не спали. Для вас підготують гостьову оселю, і там ви й відпочинете, щойно поїсте.

— Ні, володарю, — озвався Араґорн. — Нема нині відпочинку для стомлених. Роганцям слід виїздити сьогодні ж, і ми поїдемо з ними — сокира, меч і лук. Ми привезли їх не для того, щоби вони підпирали твою стіну, Володарю Марки. До того ж, я обіцяв Еомерові, що мій меч воюватиме поруч із його мечем.

— Тепер і справді маємо ми надію на перемогу! — сказав Еомер.

— Надія є, — відказав Ґандальф. — Але Ісенґард сильний. Інші небезпеки теж не за горами. Не зволікай, Теодене, коли ми поїдемо. Якнайхутчіше веди свій народ до Схову у Смурному Капищі серед пагорбів!

— Е, Ґандальфе, — озвався король. — Ти, видно, сам не відаєш, наскільки ти велеможний цілитель. Так не буде. Я теж піду на війну, щоби загинути на вістрі битви, якщо так судилося. Так мені спатиметься ліпше.

— Тоді навіть поразку Рогану оспівають пісні! — сказав Араґорн.

І озброєні воїни, котрі стояли поблизу, брязнули металом війни, гукнувши:

— Володар Марки їде в похід! Уперед, еорлінґи!

— Але ж не годиться, щоби твій народ залишився водночас і без зброї, й без проводиря, — сказав Ґандальф. — Хто провадитиме людей і правитиме замість тебе?

— Я подумаю про це, перш ніж піти, — відповів Теоден. — А ось і мій радник.

Тієї миті з хоромів надійшов Гама. За ним, скоцюрбившись між двох інших чоловіків, дріботів Ґріма Змієязикий. Обличчя його було геть біле. Очі раз у раз кліпали від світла. Гама опустився на коліна і подав Теоденові довгий меч у піхвах зі золотою пряжкою, оздоблених зеленими самоцвітами.

— Ось, володарю, твій давній меч — Геруґрім, — сказав Гама. — Його знайшли у скрині. Оцей не хотів оддавати ключів. У тій скрині ще безліч інших речей, яких люди ніде не могли дошукатися.

— Брешеш! — відказав Змієязикий. — А цього меча твій володар сам віддав мені на збереження.

— І зараз він просить його повернути, — мовив Теоден. — Хіба це тебе не тішить?

— Авжеж, володарю, авжеж, — відповів Змієязикий. — Я щонайпильніше дбаю про тебе та про твої інтереси. Але ж не втомлюй себе та не випробовуй надміру своєї сили. Нехай інші потурбуються про цих набридливих гостей. М'ясо для тебе вже ось-ось піднесуть на стіл. Невже ти не їстимеш?

— Їстиму, — сказав Теоден. — І нехай їжу для моїх гостей теж