💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Читаємо онлайн Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Тенґелів сину, чи вислухаєш ти мене? — запитав Ґандальф. — Ти просиш про допомогу?

Чарівник підняв патерицю і вказав нею на високе вікно. Там уже розійшлася темрява, і крізь отвір угорі заглядало осяйне небо.

— Не все ще почорніло. Наберися мужності, Володарю Марки, бо ліпшої допомоги за цю тобі годі чекати. Я не маю порад для тих, хто в розпачі. Проте тобі можу порадити добре і знаю, які слова сказати. Чи ти прислухаєшся до них? Вони призначені не для всіх вух. Прошу тебе: вийди за свої двері й роззирнися довкола. Ти надто довго сидів у мороці, покладаючись на облудні байки та нечесні обіцянки.

Теоден спроквола піднявся з крісла. У хоромах зажевріло примарне світло. Якась жінка підбігла до короля й підхопила його попід руку. Старець нетвердою ходою спустився з помосту і тихо покрокував залою. Змієязикий і далі лежав на землі. Вони підійшли до дверей, і Ґандальф постукав.

— Відчиняйте! — гукнув він. — Іде Володар Марки!

Двері розчахнулись, і свіже повітря зі свистом залетіло до оселі. На пагорбі дмухав вітер.

— Відішли своїх вартових до підніжжя сходів, — сказав Ґандальф. — А ти, панно, залиш його на мене. Я подбаю про нього.

— Іди, Еовин, донько моєї сестри, — мовив старий король. — Пора страху минула.

Жінка повернулась і повільно пішла до хоромів. Проходячи повз двері, озирнулася. Погляд її був суворий і задумливий, коли вона з холодним жалем дивилася на короля. Жінка була дуже вродлива, її довге волосся нагадувало золоту ріку. Тендітною та високою була вона у своїй білій сукні зі срібною вишивкою, проте здавалася сильною і незламною, ніби сталь, королівною. Так Араґорн уперше побачив Еовин, Володарку Рогану, — при ясному світлі — й подумав, що вона прекрасна, прекрасна та холодна, ніби ранок блідої весни, яка не досягла ще розквіту своєї жіночності. А Еовин ураз помітила Араґорна — рославого спадкоємця королів, котрому численні зими подарували мудрість, — чоловіка в сірому плащі, під яким заховано було його силу, що її вона таки відчула. На мить жінка немовби скам'яніла, а тоді швидко пішла геть.

— Отож, володарю, — сказав Ґандальф, — подивися на свою землю! Вдихни знову вільне повітря!

З ґанку на вершині високої тераси видно було, як по той бік потоку зелені поля Рогану зникають у сірій далині. З пелени нагнаних вітром хмар косо падали струмені дощу. Небо вгорі та на заході досі було темним од бурі, вдалині між верхів'ями невидимих пагорбів блимали блискавиці. Вітер змінився і дмухав уже з півночі, а буря, що налетіла зі сходу, стихала, відкочуючись на південь, до моря. Раптом крізь пройму в хмарах позаду них стрілою вдарив сонячний промінь. Дощові потоки заяскріли сріблом, а віддалік замерехтіла, мовби сяйливе скло, ріка.

— Тут не темно, — сказав Теоден.

— Ні, — відказав Ґандальф. — І вік не так важко гнітить твої плечі, як дехто уявляє. Відкинь свою ковіньку!

Чорна патериця випала з рук короля і брязнула об каміння. Він випростався — повільно, як людина, котра заклякла від довгого перебування в незручній позі за якоюсь марудною роботою. І от Теоден став, високий і рівний, а очі його поголубіли, дивлячись у чисте небо.

— Темні мені віднедавна снилися сни, — мовив він, — але я почуваюся так, ніби щойно прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Ґандальфе. Боюся, тепер уже пізно: ти прибув хіба для того, щоби побачити, як доживає свої дні мій рід. Недовго залишилося стояти пишним хоромам, які збудував Бреґо, Еорлів син. Вогонь поглине високий трон. Чим тут зарадиш?

— Багато чим, — відповів Ґандальф. — Але спершу пошли по Еомера. Адже я, мабуть, не помилюся, сказавши, що, за порадою Ґріми, — якого всі, крім тебе, називають Змієязиким, — ти тримаєш його у в'язниці?

— Це — правда. Еомер не скорився моїм наказам і погрожував Ґрімі смертю в моїх хоромах.

— Воїн може любити тебе і водночас не любити Змієязикого та його порад, — відказав Ґандальф.

— Можливо. Я вчиню так, як ти кажеш. Покличте до мене Гаму. За те, що він виявився ненадійним воротарем, нехай тепер побуде на побігеньках. Винуватий приведе винуватого на суд, — мовив Теоден, і голос його звучав суворо, проте коли король поглянув на Ґандальфа й усміхнувся, багато зморщок, які накреслили на його обличчі турботи, розгладилися й уже не з'являлися.

Коли Гама прибув до короля і його вирядили по Еомера, Ґандальф повів Теодена до камінного сидіння й сам сів біля нього на найвищій сходинці. Араґорн і його супутники стояли поблизу.

— Щоби розповісти тобі все, що ти маєш знати, нам забракне часу, — сказав Ґандальф. — Одначе, якщо надія моя не даремна, невдовзі настане пора, коли я зможу висловлюватися вільніше, ніж зараз. Стережися! Тобі загрожує небезпека, жахливіша навіть за ту, яку Змієязикий спроможний своєю підступністю вплести у твої сновидіння. Поглянь-но! Ти вже не сниш. Ти живий. Ґондор і Роган не самотні. Ворог наш сильніший, аніж ми собі уявляємо, та в нас є надія, про яку він не знає.

Ґандальф говорив швидко. Голос його плинув тихо та загадково, тож ніхто, крім короля, не чув його слів. Чарівник говорив і говорив, а очі Теодена при цьому сяяли дедалі яскравіше, — нарешті він випростався на повен зріст, і Ґандальф став біля нього, і обоє вони подивилися з цієї височини на Схід.

— Воістину, — сказав Ґандальф, тепер уже гучно, дзвінким і виразним голосом, — у тому краю лежить наша надія, де панує найбільший наш страх. Судьба наша й досі висить на волосині. Та і надія не зникне, якщо ми зможемо протриматися ще бодай трохи, щоби нас не завоювали.

Усі решта теж звернули очі на Схід. Погляди їхні здолали сотні розлогих миль і торкнулись обрію, та надія і страх понесли їхні думки далі, потойбіч темних гір, до Землі Тіні. Де тепер Персненосець? Якою неймовірно тонкою була волосина, що на ній висіла їхня судьба! Леґоласові, який напружив свої далекозорі очі, здалося, ніби вдалині мерехтить щось біле: то сонце саме тієї миті зблиснуло на шпилі Вартової Вежі. А ще далі видно було крихітні язики полум'я — нескінченно віддалену, та однаково невідступну загрозу.

Теоден поволі сів, ніби втома знову намагалася збороти його всупереч Ґандальфовій волі. Король обернувся і поглянув на свій великий дім.

— Шкода мені,

Відгуки про книгу Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: