💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Читаємо онлайн Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
можу. Очам моїм заважає не туман і не хмара, а завіса абощо, якою хтось мовби навмисно затулив ту землю. Вона потроху рухається за течією. Ніби сутінки з-під нескінченних дерев стікають із пагорбів.

— А за нами суне справжня мордорська буря, — сказав Ґандальф. — Ніч буде чорна.

Тривав другий день мандрів, важкість у повітрі ставала дедалі відчутніша. Пополудні військо почали наздоганяти темні хмари — грізний балдахін із розлогими відгорнутими краями, поцяткованими сліпучим світлом. Сонце скотилося долі, криваво-червоне в димчастій імлі. Кінчики вершницьких списів відблискували вогнем, коли останні промені світла лягали на поверхню шпилів Трігирне, — вони були зовсім поряд, на найпівнічнішій гряді Білих Гір, ті три зубчасті роги, які дивилися на захід сонця. В останніх його променях люди з авангарду побачили чорну примару — вершника, котрий їхав до них, — і спинилися, чекаючи на нього.

І от до них наблизився вкрай стомлений воїн у продірявленому шоломі та з розтрощеним щитом. Він повільно зліз із коня і трохи постояв, переводячи подих. За мить озвався.

— Еомер тут? — запитав. — Нарешті ви прийшли, проте надто пізно і з малою потугою. Відколи загинув Теодред, нам тут велося дедалі гірше. Учора нас із великими втратами відтіснили за Ісен; багато людей загинуло під час тієї переправи. Потім уночі ворог кинув на наш табір нові сили з протилежного боку річки. Ісенґард, напевно, вже геть спорожнів; а Саруман озброїв диких горян і скотарів зі Смурних Земель поза річками і теж нацькував їх на нас. Ми програли. Захисну стіну пробито. Еркенбранд зі Західної Сторони відкликав тих людей, котрих зміг зібрати, до своєї твердині в Гельмовому Ярі. Решта розкидана деінде... Де Еомер? Скажіть йому, що попереду лише безнадія. Він повинен вернутися до Едораса, перш ніж туди дістануться вовки Ісенґарда.

Теоден сидів мовчки, закритий від погляду того воїна своїми охоронцями, а тепер спрямував коня вперед.

— Ну ж бо, стань переді мною, Кеорле! — мовив король. — Я тут. Останнє воїнство еорлінґів виступило в похід. Воно не повернеться без бою.

Обличчя воїна просвітліло від радості й подиву. Він виструнчився. Потім опустився навколішки, простягнувши свій надщерблений меч королю.

— Наказуй мені, володарю! — скрикнув. — І пробач! Я думав...

— Ти думав, що я залишився в Медусельді, скоцюрблений, мов те старе дерево під зимовим снігом. Таким я був, коли ти поїхав на війну. Проте західний вітер струснув мої гілки, — сказав Теоден. — Дайте цьому чоловікові свіжого коня! Їдьмо на допомогу Еркенбрандові!

Доки Теоден наказував, Ґандальф трохи проїхав уперед і став одинцем, пильно дивлячись на північ, у бік Ісенґарда, і на захід, на сонце, що сідало. Тепер він повернувся.

— Мчи, Теодене! — сказав чарівник. — Мчи до Гельмового Яру! Не їдь до Ісенських Бродів і не затримуйся на рівнині! Я мушу покинути вас на коротку часину. Тіньогрив понесе мене геть у нагальній справі.

А тоді, звертаючись до Араґорна, до Еомера та до королівської челяді, гукнув:

— Сумлінно охороняйте Володаря Марки, доки я повернуся. Чекайте мене біля Гельмової Брами! До зустрічі!

Чарівник сказав щось Тіньогриву, і могутній кінь, мовби випущена з лука стріла, полетів світ за очі. Не встигли король і його супутники спам'ятатися, як коня та вершника вже не стало — тільки срібний спалах промайнув на тлі заходу сонця, тільки вітер гайнув по травах, тільки перелітна тінь зникла з очей. Снігогрив форкнув і здибився, готовий бігти слідом, але хіба що бистролетний птах міг би тепер наздогнати їх.

— Що це означає? — запитав один із охоронців у Гами.

— Що Ґандальфові Сірому слід було поспішати, — відповів Гама. — Він завжди відходить несподівано — як і приходить.

— Змієязикий, якби він був тут, легко пояснив би це, — сказали інші.

— Авжеж, — погодився Гама, — та я ліпше дочекаюся наступної зустрічі з Ґандальфом.

— Тобі, либонь, доведеться чекати довго, — сказали йому.

Військо звернуло зі шляху до Ісенських Бродів і попрямувало на південь. Запала ніч, але ніхто не спинявся. Пагорби дедалі ближчали, а високі шпилі Трігирне вже сіріли на тлі потемнілого неба. Ще за кілька верст, на далекому краї долини Західної Сторони, врізаючись глибоко в гори, тяглася зелена яруга, що закінчувалася серед пагорбів ущелиною. Тамтешні краяни називали її Гельмовим Яром — за іменем героя давніх воєн, котрий улаштував там собі криївку. Звиваючись із півночі вглиб гряди попід тінню Трігирне, Яр дедалі стрімкішав і вужчав, доки обжиті воронами кручі перетворилися зусібіч на могутні вежі, закривши собою світло.

Біля Гельмової Брами при вході до Яру північна круча виставила вперед п'яту свого схилу. Там, на відрозі, стояли високі стіни з віковічного каменю, а ген за ними здіймалася гінка вежа. Подейкували, що в далекі дні слави Ґондору морські королі спорудили цю твердиню руками велетів. Її називали Горнбурґ, адже сурма на цій вежі звучала, відлунюючи в Яру, так, ніби давно забуті армії піднімалися на війну з печер попід пагорбами. А ще давні люди звели стіну від Горнбурґа до південної кручі, яка перегороджувала вхід до ущелини. З-під стіни широкою штольнею витікав Яровий Потік. Майже біля підніжжя Рігкаменя він завертав і далі біг ровом посередині розлогого зеленого клина, що полого тягнувся вниз від Гельмової Брами до Гельмової Греблі. Звідти Потік спадав у Яровий Паділ, випливаючи аж ген у Долині Західної Сторони. Там, у Горнбурзі біля Гельмової Брами, і мешкав нині Еркенбранд, правитель Західної Сторони на кордонах із Маркою. Еркенбранд був мудрий володар, а тому, коли дні його народу затьмарила небезпека війни, він відновив стіну та зміцнив свою твердиню.

Ще коли Вершники були в неглибокому видолинку перед початком Падолу, залунали крики та сигнали ріжків їхніх розвідників, котрі їхали попереду. З темряви полетіли стріли. Один із розвідників повернувся і доповів, що у видолинок виїхали вовковершники та що військо орків і диких людей поспішає на південь од Ісенських Бродів, прямуючи, вочевидь, до Гельмового Яру.

— Ми знайшли багато трупів наших земляків, котрі загинули, тікаючи туди, — сказав розвідник. — І зустріли кілька розрізнених загонів, які брели хто куди, бо не мали очільників. Що з Еркенбрандом — достеменно не знає ніхто. Якщо він досі живий, то, цілком імовірно, вороги наздоженуть його, перш ніж він

Відгуки про книгу Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: