Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Звісно. Зачекайте, я зараз вам принесу.

— Був би вдячний.

Поки Кіндермен очікував, притулившись до поліційного авта, єзуїт швиденько пішов до своєї кімнатки на першому поверсі, знайшов картку, поклав її в жовтий конверт, знову вийшов на вулицю й вручив конверта Кіндерменові.

— Ось маєте.

— Дякую вам, отче, — сказав Кіндермен, піднявши конверта вгору й пильно розглядаючи. — Гадаю, там могли залишитися відбитки пальців. — Тоді він збентежено зиркнув на Карраса й вигукнув: — Ой! Та ж ви давали картку, як Кірк Дуґлас у «Детективній історії»? Без рукавичок? Голими руками.

— Визнаю провину.

— І без жодного пояснення, — буркнув Кіндермен. Він похитав головою і, похмуро дивлячись на Карраса, додав: — Ви явно не отець Браун. Нічого, можливо, ми все одно щось тут розшукаємо. — Він підняв угору конверта. — Ви, до речі, кажете, що досліджували це?

Каррас кивнув.

— Так, досліджував.

— І ваші висновки? Чекаю, затамувавши дух.

— Важко сказати, — відповів Каррас, — хіба що мотивом була, мабуть, ненависть до католицизму. Хтозна? З певністю можна сказати лише те, що чоловік, який це писав, має серйозні порушення психіки.

— А звідки ви знаєте, що це був чоловік?

Каррас знизав плечима й відвернувся, проводжаючи поглядом ваговоза з пивом «Ґюнтер», що прогуркотів бруківкою вулиці. — Ну, взагалі я цього не знаю, — визнав він.

— А чи не міг би це бути якийсь розбишака-підліток?

— Ні, не міг би. — Каррас знову подивився на Кіндермена. — Бо це латина, — пояснив він.

— Латина? О, себто написи на вівтарній картці.

— Так. Бездоганна латина, лейтенанте, навіть більше, відчувається вишуканий і дуже індивідуальний стиль.

— Аж так?

— Аж так. Таке враження, що той, хто це писав, думає латиною.

— А священики на це здатні?

— Ой, та годі вам! — глузливо вишкірився Каррас.

— Прошу відповісти на запитання, отче Параноя.

Каррас знову глянув на Кіндермена й після короткої паузи визнав:

— Гаразд, хай буде так. У процесі нашого навчання настає момент, коли ми справді починаємо думати латиною… це стосується принаймні єзуїтів і ще, можливо, представників кількох інших орденів. У Вудстоцькій семінарії в Меріленді нам викладали латиною курс філософії.

— Для чого?

— Для точності думки. Англійською неможливо виразити деякі найтонші нюанси й відмінності.

— Зрозуміло.

Священик раптом посерйознішав і, пильно дивлячись на детектива, мало не впритул наблизив до нього обличчя.

— Чуєте, лейтенанте, чи можу я вам сказати, хто справді це міг би зробити, на мою думку?

Детектив заінтриговано звів брови.

— Так, кажіть!

— Домініканці. Займіться ними серйозно.

Каррас усміхнувся, а коли вже повернувся й рушив геть, детектив гукнув йому вслід:

— Я збрехав! Ви подібні до Села Мінео!

Каррас озирнувся, усміхаючись, привітно помахав рукою, а тоді відчинив двері до гуртожитку й зайшов туди, тоді як детектив стояв незрушно на хіднику, замислено дивлячись услід і бурмочучи:

— Він мов той камертон під водою. — Ще якийсь час він розглядав вхідні двері гуртожитку. А тоді раптово повернувся, відчинив передні праві дверцята поліційної машини, умостився на пасажирському сидінні й звелів водієві: — Назад в управління. Швидко. Порушуй правила.

Нове помешкання Карраса в єзуїтському гуртожитку не мало зайвих меблів: лише вбудовані в одну стіну книжкові полички, односпальне ліжко, два зручні крісла та ще письмовий стіл і дерев’яний стілець із прямою спинкою. На столі стояло фото його матері в молодості, а на стіні над ліжком мовчазним докором висіло бронзове розп’яття. Каррасові було цілком достатньо цієї маленької кімнатки. Він мало дбав про матеріальні речі; головне, щоб ті, які йому належали, трималися в чистоті.

Він швиденько взяв душ, перевдягнувся в білу футболку й чиноси кольору хакі, а тоді рушив на вечерю до священичої трапезної, де побачив рожевощокого Даєра. Той самотньо сидів у кутку за столиком у побляклому светрі з песиком Снупі на грудях. Каррас попрямував до нього.

— Вітаю, Деміене.

— Привіт, Джо.

Зупинившись перед своїм стільцем, Каррас перехрестився й заплющив очі, швиденько й нечутно пробурмотівши молитву, а тоді сів за стіл і розклав на колінах серветку.

— Як життя, неробо? — поцікавився Даєр.

— Ти це про що? Я працюю.

— Одна лекція на тиждень?

— Головне — якість. Що на вечерю?

— Тобі відняло нюх?

Каррас скривив міну.

— От лихо, нині собачий день?

Сардельки й квашена капуста.

— Головне — кількість, — вишкірився Даєр, а коли Каррас простягнув руку по глечик із молоком, молодий священик спокійно попередив, намащуючи маслом кусень пшеничного хліба: — Я б цього не робив. Бачиш бульбашки? Селітра.

— Якраз для мене. — Нахиляючи склянку, щоб наповнити її, Каррас почув, як хтось підсовує стільця до їхнього столу.

— Ну, я нарешті прочитав цю книжку, — весело повідомив новоприбулець.

Каррас звів очі й одразу відчув бентегу, відчув свинцевий тягар на плечах, упізнавши молодого священика, що приходив до нього нещодавно по пораду, який не годен був ні з ким потоваришувати.

— О, і якої ви думки про неї? — запитав Каррас, удаючи зацікавленість. Відставив глечика з молоком, немов пожертву за порушену дев’ятницю.

Молодий священик почав говорити, а за якихось півгодини Даєр уже бігав від одного столу до іншого, а вся трапезна заливалася реготом. Каррас зиркнув на годинника.

— Не хочете вбрати куртку й прогулятися вулицею? — запитав він молодого священика. — Я завжди намагаюся не пропустити захід сонця.

Невдовзі вони вже спиралися на поруччя сходів, що стрімко спускалися вниз до М-стрит. Кінець дня. Лискучі промені призахідного сонця запалювали хмари тріумфальним вогнем, а тоді розпадалися на безліч золотистих і червоних цяточок, що вкривали потемнілі води річки. Колись це видовище допомагало Каррасові пізнати Бога. Давно вже. Немов покинутий коханець, він і далі приходив на побачення.

Упиваючись красою, молоденький священик вимовив:

— Яке це чудо. Справді.

— Так, чудо.

Годинник на університетській вежі пробамкав годину — сьому вечора.

О 7:23 лейтенант Кіндермен обмірковував результати спектрографічного аналізу, згідно з яким фарба з виготовленої Реґаною фігурки була тотожна взірцям фарби, зішкрябаної з оскверненої статуї Діви Марії, а о 8:47 у нетрях північно-східної частини міста з багатоквартирного будинку, де аж кишіло від щурів, вийшов Карл Енґстром. Він пройшов три квартали на південь, до автобусної зупинки, де якусь хвилину чекав із непроникним обличчям, а тоді обхопив руками ліхтарного стовпа й розридався, припавши до нього.

Лейтенант Кіндермен у цей час дивився кіно.

Розділ шостий

У середу, 11 травня, вони повернулися додому. Коли Реґана лягла в ліжко, на віконниці почепили замок, а з її спальні та ванної повиносили всі дзеркала.

«…все менше світлих моментів, і я боюся, що тепер під час нападів у неї настає повна знетяма. Це щось нове й,