Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Не ми знайдемо провидця, Артуре, — знову втрутилася Каміла. — Провидець просто з’явиться, а от до кого він пристане — до нас чи до них, — ще зовсім не ясно.

— Ну от, — мовив Деністон, — і тепер усе виглядає так, наче той провидець — ви, пані Стадок.

— Та дайте спокій, — посміхнулася Джейн. — Не можу сказати, щоб я була від цієї думки в захваті…

— Ще б пак, — погодився з нею Деністон. — Вам судилася нелегка доля. — У цих словах прозвучало співчуття — саме стільки, скільки треба, і ні на йоту більше.

Каміла повернулася до Джейн і сказала:

— Ґрейс — тобто панна Айронвуд, — каже, ви… е-е… не зовсім повірили у те, що ви — провидець. У вас і далі є сумніви щодо цього?

— Це все так дивно і… неприємно, — поморщилася Джейн. Деністони справді дуже їй подобалися, але звичний уже внутрішній голос скрадливо нашіптував: «Будь обережна, не дай себе нікуди втягнули… Нічого не обіцяй… Треба жити своїм власним життям». І все ж щось спонукало її чесно зізнатися: — Взагалі-то відтоді я бачила ще один сон… і він виявився правдивим. Мені наснилося вбивство… вбивство пана Гінджеста.

— От бачите! — вигукнула Каміла. — Ох, пані Стадок, ви просто мусите, мусите до нас приєднатися! Це ж означає, що ми на правильному шляху! Хіба ви не бачите? Ми весь час, від самого початку сушили собі голову над тим, де ж усе це розпочнеться, і ось тепер ваш сон дає нам ключ до розгадки, адже Гінджеста вбили за кілька миль від Еджстоу. Отже, хай там що має статися, ми так чи інакше в самій гущі подій… Але без вашої допомоги ми й кроку не зможемо ступити. Ви — наші очі. Мабуть, усе це було задумано задовго до того, як ми з’явилися на світ. Ні, ви просто мусите бути з нами, ви ж не допустите, щоб саме зараз усе пішло шкереберть…

— Зачекай, Каміло, зачекай, не треба, — мовив Деністон. — Пендраґону… себто нашому керівникові, це навряд чи сподобалось би. Пані Стадок має долучитися до нас із власної доброї волі.

— Але послухайте, — втрутилася Джейн, — я ж узагалі нічого про все це не знаю. Не можу ж я стати на чийсь бік, уявлення не маючи, про що йдеться.

— Невже ви не розумієте, що вам не вдасться й далі залишатися осторонь? — гаряче запитала Каміла. — Якщо ви не віддастеся нам, то потрапите в руки до ворогів.

Остання фраза вийшла в неї не надто вдалою, бо Джейн, почувши оте «віддастеся нам», мимоволі вся напружилася. Якби вона почула такі слова від когось іншого, когось, хто подобався б їй менше за Камілу, то взагалі стала б глухою до будь-яких подальших умовлянь та прохань. Деністон поклав руку на плече дружині і сказав:

— Люба, подивись на все це очима пані Стадок. Ти забуваєш, що їй майже нічого про нас не відомо. В тому-то й найбільша складність: доки вона до нас не приєднається, ми не можемо розповісти більше. Фактично, ми пропонуємо їй кота в мішку, — посміхнувся він, а тоді повернувся до Джейн і вже цілком серйозно додав: — Знаєте, це схоже на те, як люди одружуються, чи вирішують податися в матроси, чи йдуть у монастир, чи, врешті-решт, просто куштують якусь нову страву… Ніколи не знаєш, що тебе чекає, аж доки не спробуєш. — Ледве чи він усвідомлював — а втім, хтозна, — на який опір наштовхувалися і які складні почуття викликали в душі у Джейн всі ці приклади, та й сама вона не зовсім здавала собі в цьому справи, а просто відказала тоном трохи холоднішим, аніж досі:

— В такому разі побачити, що за всім цим стоїть, доволі нелегко.

— Скажу вам відверто, — мовив Деністон, — усе тут залежить від того, чи ви нам повірите, від того, яке враження справили на вас і Дімбли, і Ґрейс, і ми з Камілою, від того, зрештою, яке враження справить на вас наш керівник, коли ви з ним зустрінетесь.

Джейн трохи злагідніла.

— А що саме я маю робити? — запитала вона.

— Насамперед — зустрітися з отим нашим керівником. А тоді… що ж, тоді приєднатися до нас. Звісно, при цьому доведеться зв’язати себе деякими обіцянками. От побачите, він — справжній провідник, наш, так би мовити, глава, і ми всі до одного добровільно погодилися виконувати його накази. Ага, і ще одне… Як поставиться до всього цього Марк? Ви ж знаєте, ми з ним давні друзі…

— Артуре, — втрутилася Каміла, — чи варто зараз про це говорити?

— Все одно рано чи пізно це питання треба з’ясувати, — відповів Деністон.

На кілька секунд запала тиша, а тоді Джейн, спохопившись, перепитала:

— Марк? А до чого тут, властиво, Марк? Поняття не маю, що він на все це сказав би… Подумав би, напевне, що ми геть зсунулися з глузду.

— Але чи він заперечував би? — наполягав Деністон. — Тобто, чи заперечував би проти того, щоб ви до нас приєдналися?

— Коли б він був удома, то, думаю, добряче подивувався б, якби я ні з того ні з сього заявила, що вирішила перебратися до Сент-Ен. Ви ж це маєте на увазі, коли кажете «приєднатися до нас»?

— А хіба Марк не вдома? — здивовано поцікавився Деністон.

— Та ні, він у Белбері, — відповіла Джейн. — Здається, йому пропонують якусь роботу в HIKE. — Вона зраділа, що з’явилася нагода про це повідомити, адже добре розуміла, що до інституту запрошують далеко не кожного. Втім, якщо Деністона вразила ця звістка, то він і взнаки не дав.

— Ну, навряд чи в цьому випадку «приєднатися до нас» означає переїхати до Сент-Ен, тим більше, коли йдеться про заміжню жінку, — мовив він. — Хіба що Марк і собі захоче до нас долучитися.

— Ні, про це не може бути й мови, — сказала Джейн,