Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Здається, пане Стадок, ми вже говорили з вами про те, що одним із основних принципів, на яких базується діяльність нашого інституту, є гнучкість, — відповів Візер. — Якщо ви не готові ставитися до своєї роботи тут не як до звичайної праці, а як до… е-е… покликання, то я не радив би вам до нас переходити. Священних корів у нас немає, на критику може наразитися кожен, і навряд чи я зумів би переконати вчену раду створити спеціально для вас якусь таку, знаєте, шаблонну посаду, де ви мали б чітко визначені обов’язки та ще й могли б вільно розпоряджатися своїм часом. Зачекайте, зачекайте, пане Стадок, дайте мені закінчити. Отже, як я вже зазначав раніше, всі ми тут — одна велика родина, а часом навіть діємо надзвичайно згуртовано, як одна, так би мовити, особа. Відтак, як ви самі бачите, у нас не може бути й мови — хоч ви, на превеликий жаль, переконані, здається, у протилежному, — про те, щоб отримувати розпорядження стосовно роботи від якогось одного чітко визначеного начальника, а на всіх інших колег не звертати особливої уваги. Так, попрошу мене не перебивати… Ви, пане Стадок, маєте підходити до своїх обов’язків зовсім інакше, маєте довести всім, що можете працювати з користю для нашої спільної справи. Навряд чи ми добре порозуміємося з людиною, яка знай обстоює свої права, занедбуючи водночас обов’язки… а отримавши те чи інше завдання, дозволяє собі ремствувати, бо воно, бачте, не повністю відповідає умовам, на яких вона погодилася з нами співпрацювати… Крім того, пане Стадок, я порадив би вам — повірте, для вашого ж добра, — не пхати носа куди не просять, а вже тим більше не втручатися в діяльність інших наших співробітників. Не дозволяйте різним випадковим обставинам впливати на свою роботу, не відволікайтесь через усілякі дрібниці! Вам треба зосередитися, пане Стадок, і навчитися бути щедрим та щирим у стосунках із колегами. Якщо вам пощастить уникнути всіх щойно перелічених помилок, то, можливо, з часом ви й зумієте хоч трохи виправити те, на жаль, вельми негативне враження, яке — мусимо визнати відверто — справили чи не на кожного з нас із моменту свого приїзду сюди. Ні, пане Стадок, більше нам немає про що говорити. Я — як вам, сподіваюся, відомо, — людина доволі заклопотана, тож не можу дозволити собі постійно відволікатися на такі-от розмови. Словом, пане Стадок, мусите довести, що ви нам потрібні, і запам’ятайте все, що я вам сказав. Я роблю для вас усе, що можу. На все добре.

Слухаючи Візера, Марк утішався хіба думкою про те, що ні хвилини не терпів би таких образ, якби не був одружений. Зваливши відтак провину за пережите приниження на Джейн — хоч, звісно, ледве чи це усвідомлюючи, — він міг тепер думати про те, що відповів би Візерові, якби не мав за плечима дружини… а може, ще й відповість — якщо трапиться нагода. Такі роздуми сповнювали його якоюсь похмурою радістю, а коли він зійшов униз до чаю, то пересвідчився, що витримка й нехай навіть поверхнева впокореність уже починає приносити плоди: його підкликала до себе Фея.

— Накидав уже щось про Алькасана? — спитала вона.

— Ще ні, — відказав Марк, — я ж тільки сьогодні зранку остаточно вирішив, що залишаюся. Після обіду перегляну ваші матеріали… хоч, відверто кажучи, сам іще не зовсім розумію, що входить до моїх обов’язків.

— Гнучкість, синку, гнучкість, — посміхнулася панна Гардкасл. — Усього й так ніколи не знатимеш. Твоє завдання — робити, що кажуть… і, боронь Боже, не набридати більше старому.

Впродовж кількох наступних днів дедалі сильніше впадали у вічі деякі речі, котрі згодом відіграли помітну роль у нашій історії.

Туман, який оповив було й Еджстоу, і Белбері, не розвіювався, а, навпаки, ставав дедалі густішим. В Еджстоу говорилося, що він «іде від ріки», але насправді імла повисла щільною пеленою над цілою центральною Англією. Місто вкрила справжня ковдра вогкої мряки, яка повільно осідала геть на всьому; на вкритих вологою столах можна було писати, а працювати доводилося при світлі навіть серед білого дня. Затяті противники змін могли й у цьому знайти привід для втіхи: тепер вони принаймні не бачили на власні очі, що діялося на місці, де колись зеленів Бреґдонський ліс; там лише безперервно щось брязкало, гугоніло та стугоніло, а ще звідти час від часу долинали крики та гучна лайка.

Декому полегшало на душі вже від того, що туман сховав усе це від їхніх очей, бо за рікою справді відбувалося щось достоту огидне і жахливе. Інститут координованих експериментів щораз сильніше й сильніше стискав Еджстоу у своїх лещатах. Сама річка, яка ще зовсім недавно вигравала то брунатно-зеленими, то бурштиновими, то сріблястими переливами, вже не бавилася з листям очеретів і не пестила попід берегами червонувате коріння дерев, а текла важким, темним і каламутним потоком, несучи незліченні цурпалки деревини, шматки паперу, порожні бляшанки та недопалки, поміж якими траплялися часом і райдужні плями нафти чи бензину. Проте ділянки на тому березі інститутові виявилося мало — і тоді він перейшов через ріку. Спочатку HIKE викупив був усі землі впритул до лівого, тобто східного, берега, однак тепер лорд Фіверстоун і професор Фрост у ранзі повноважних представників інституту викликали до себе Базбі, і скарбник уперше почув про те, що Вайнд пустять новим руслом, а отже, ріки в Еджстоу більше не буде. Ця інформація, звісно, мала ще суворо конфіденційний характер, та інститут, очевидно, вже здобув у суспільстві достатній вплив, аби втілити цей задум у життя. Відтак з’явилася потреба уточнити межі земельних ділянок. Коли Базбі збагнув, що HIKE має намір розширити свої землі так, що вони починатимуться буквально під вікнами коледжу, у нього відвисла щелепа. Трохи оговтавшись, він, ясна річ, рішуче відмовився — і тоді йому вперше натякнули, що в такому разі спірну ділянку просто реквізують. Сьогодні коледж іще може продати її за грубі гроші, та якщо інститут раптом наразиться на якийсь опір, то землю заберуть силоміць, запропонувавши взамін суто номінальну компенсацію. Під час цієї розмови стосунки між скарбником і Фіверстоуном псувалися просто на очах. Базбі довелося скликати