Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

Юнак уважно оглянув кімнату, сподіваючись побачити те, що допомогло б йому зрозуміти, ким насправді був її господар. Неподалік від себе він помітив пергамент із рядками прадавньої мови. Придивившись уважніше, Ерагон зрозумів, що це перелік справжніх імен, дуже схожий на ті, з якими він познайомився в Елесмері. Кожен чарівник ладен був віддати все на світі, щоб отримати їх, оскільки завдяки цьому можна було вивчити безліч нових заклять і додавати до своїх власних ті магічні слова, які винайшли інші чарівники. Проте дістати таку збірку коштувало неабияких зусиль, адже їх було дуже мало, а ті чарівники, що все ж таки володіли ними, нізащо б не розлучились із ними з власної волі. Ясна річ, Ерагон дуже здивувався, зрозумівши, що Тенга був власником однієї з таких збірок. І, схоже, стариган не так уже нею й дорожив, оскільки вона лежала серед купи інших пергаментів, що стосувалися безлічі наук, починаючи з історії й закінчуючи математикою, астрономією та ботанікою.

За мить Тенга поставив перед юнаком кухоль елю й тарілку з хлібом, сиром та шматком холодного м'ясного пирога.

— Щиро дякую, — мовив Ерагон, підсуваючи до себе їжу.

Але Тенга не звернув на нього жодної уваги й усівся біля вогнища, схрестивши ноги. Снідаючи, він весь час продовжував щось бурмотіти собі в бороду.

Ерагон з'їв геть усе, що було на тарілці, й жадібно, майже залпом, осушив кухоль смачнющого елю. Тенга тим часом уже майже закінчив снідати, тож Ерагон не стримався й спитав:

— Цю вежу збудували ельфи?

Тенга здивовано оглянув Ерагона з голови до ніг, ніби не сподівався, що той може щось на цьому розумітися.

— Так, Едур Ітіндра збудували хитрі ельфи.

— А що ти тут робиш? Ти зовсім сам чи…

— Я шукаю відповідь! — несподівано сказав Тенга, урвавши юнака. — Ключ до закритих дверей, секрет дерев і рослин. Вогонь, тепло, блискавка… Багато хто не знає навіть самого питання й живе в темряві. Дехто знає питання, але боїться почути відповідь на нього. Та що там казати, протягом багатьох тисячоліть ми жили, як… дикуни! Але я поставлю на цьому крапку й виведу людей до світла, і всі дякуватимуть мені за мою добру справу.

— А що саме ти шукаєш?

Обличчя Тенги враз спохмурніло, і він сказав:

— То ти теж не знаєш питання? Я гадав, що ти розумніший. Мабуть, я помилився. Зрештою, схоже, ти все ж таки знаєш, що таке пошуки, адже й сам шукаєш… Шукаєш іншу відповідь, але все одно шукаєш. І в твоєму серці палає такий самий вогонь, як і в моєму. Хто ще, як не самотній мандрівник, може збагнути те, від чого ми маємо відректись, щоб знайти відповідь?

— Відповідь на що?

— На питання, яке ми обрали.

«Та він справжній безумець», — подумав Ерагон і роззирнувся навкруги, шукаючи щось таке, чим можна було б відволікти Тенгу від його маячні. Урешті-решт погляд юнака зупинився на кількох маленьких дерев'яних статуетках у формі краплі, що вишикувались на підвіконні.

— Дуже красиві, — мовив він, тицьнувши на статуетки пальцем. — А хто їх зробив?

— Це зробила вона… перш ніж пішла. Вона завжди робила якісь штуки… — Тенга випростався й приклав кінчик вказівного пальця лівої руки до першої зі статуеток. — Ось хвостата білка, що може хитатися. Вона така розумна й прудка, що часом мені здається, ніби вона з мене глузує. — Його палець торкнувся наступної статуетки. — А ось дикий вепр, чиї ікла можуть легко розпанахати… А ось ворон із…

Тенга так захопився своєю розповіддю, що навіть не помітив, як Ерагон позадкував, підняв на дверях засув і вислизнув з Едур Ітіндра. Закинувши свою торбу на плече, юнак попрямував униз. Він ішов, насолоджуючись тінню віковічних дубів і поступово віддаляючись від вежі дивакуватого чаклуна.

Цього й наступного дня Вершник зустрів по дорозі дуже багато людей, тож невдовзі вони стали йому ввижатися. Здебільшого то були біженці, хоч зрідка з-посеред них траплялися воїни й торговці різним крамом. Якщо була можливість, Ерагон намагався їх уникати, а якщо ні, то просто брів їм назустріч, важко переставляючи ноги й сховавши підборіддя в комір свого одягу.

Власне, саме через це Вершник був змушений провести цілу ніч у селищі Істркрофт, що лежало за двадцять миль від Меліана. Він хотів був зійти зі шляху задовго до Істркрофта і знайти собі якусь печеру чи западину, де можна було б спокійно перепочити аж до світанку, проте дуже погано знав місцевість і неабияк здивувався, коли почув, що до селища залишається не більше милі. А оскільки він ішов у компанії кількох воїнів, то сходити зі шляху за годину від селища було б украй нерозумно, бо навіть останній дурень одразу б поцікавився, чому це він не хоче зайти до селища, де можна було б переночувати в теплі й затишку. Тому Ерагонові довелося зціпити зуби й вигадувати якусь якомога правдивішу історію на той випадок, якщо в нього спитають, куди й звідки він мандрує.

Коли юнак нарешті побачив селище, захищене від ворогів частоколом, між червоним диском сонця й горизонтом було два пальці. Та коли вони ввійшли в саме селище, уже майже стемніло. Вартовий спитав у воїнів, чи не бачили вони часом когось позаду себе.

— Ні, здається, за нами нікого не було, — мовив один із них.

— От і добре, — відповів вартовий. — Бо якщо там хтось забарився, то йому доведеться чекати аж до ранку. — Потому він крикнув іншому вартовому, який стояв біля протилежного боку воріт: — Зачиняй!

Вони штовхнули обидві стулки височезних, футів із п'ятнадцять, воріт, оббитих залізом, і засунули їх чотирма дубовими поперечинами, що були завтовшки з Ерагонові груди.

«Напевне, вони чекають нападу, — подумав Ерагон, а потім посміхнувся, раптом збагнувши, наскільки його думка була безглуздою. — Та хто ж не чекає нападу в такі неспокійні часи?» Кілька місяців тому Ерагон напевно б дуже хвилювався, опинившись під замком у геть незнайомому селищі, проте зараз він був упевнений у своїх силах і знав, що в разі чого зможе голіруч рознести на друзки це село або ж непомітно зникнути з нього під прикриттям магії. Тому Вершник вирішив залишитись тут до ранку, оскільки був дуже стомлений, а використання магії могло б привернути до нього увагу інших чарівників.

Щойно юнак пройшов кілька кроків униз по брудній дорозі, що вела до селищного майдану, як вартовий зупинив його, тицьнув в обличчя