Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

— І як ви хочете це зробити? Адже Ерагон мандруватиме вдень, а Сапфірі небажано здійматися в небо при світлі сонця, бо її легко можуть помітити й одразу ж доповісти про це Галбаторіксу.

— Це зрозуміло, але ж він — наш Вершник! І ми не можемо сидіти склавши руки, доки він залишається на землях наших ворогів.

— Я теж такої думки, — мовив Нархейм. — Ерагон на ворожій території, і ми маємо зробити все, щоб він повернувся живим і здоровим. Грімстборіт Ротгар прийняв Ерагона до власної родини й клану, а його клан — це мій клан, тож наші обов'язки й наша кров наказують нам витягти Ерагона з халепи.

Арія сіла навпочіпки й стала швидко й вправно перешнуровувати свої боти, часом допомагаючи собі зубами. Упоравшись, вона задумливо глянула на дракона.

— Сапфіро, а де саме був Ерагон, коли ти востаннє торкалася його розуму? — спитала вона.

«Біля входу до Хелгрінда».

— А ти хоч приблизно уявляєш, якою дорогою він хотів повертати назад?

«Тоді він іще й сам цього не знав».

Звівшись на повен зріст, войовнича ельфійка скрушно похитала головою:

— Тоді мені доведеться шукати його скрізь, де тільки буде можна.

Прудко, ніби молодий олень, вона перестрибнула галявину, прошмигнула між кількома наметами й побігла на північ із такою вражаючою легкістю, ніби то була не вона, а сам вітер.

— Аріє, зупинись! — крикнула Насуада, але вона навряд чи її вже чула. Дівчина дивилася ельфійці вслід, і її душа сповнювалася безмежним відчаєм. «Серце нашої армії, — думала вона, — кришиться, ніби старезний камінь».

Тим часом, брязнувши своїми важкими обладунками, до Насуади підскочив Гарцхвог:

— Хочете, я побіжу разом з нею, леді Нічні Кроки? Звісно, я не вмію бігати так само швидко, як ельфи, зате можу бігти дуже довго.

— Ні-ні, не треба. Адже Арію принаймні здалеку можна сплутати з людиною, а от якщо хтось із фермерів побачить вас, то миттю скаже про це солдатам, і вони стануть на вас полювати.

— Я звик, що на мене полюють.

— Я вірю вам, але в самісінькому центрі Імперії, де перебувають сотні людей Галбаторікса, це буде дуже й дуже нерозумно. На жаль, Арії доведеться покластись на власні сили, і я молитимусь, щоб їй якнайшвидше вдалось відшукати Ерагона й живого-здорового повернути до нашого табору, бо без нього ми приречені.

ВТЕЧА Й ВІДХИЛЕННЯ

Ерагонові ноги глухо вистукували об землю. Удари відлунювали спочатку в його п'ятах, потім здіймалися по ногах угору, переходили на хребет, досягали черепа, змушуючи дрібно тремтіти його щелепи й породжуючи нестерпний головний біль, що з кожною милею ставав іще нестерпнішим.

Цей монотонний ритм спочатку неабияк дратував Вершника, а потім він став провалюватися в напівсон, але все ж таки продовжував рухатися. Коли його черевики опускались на землю, він чув, як під ними тріщать тонкі гілочки й ламаються стебла трави, а також бачив хмаринки куряви, що здіймалися над потрісканою землею. Схоже, останній дощ пройшов в Алагезії щонайменше місяць тому. Сухе, розпечене повітря, сонце й вітер відбирали у Вершника кожну краплинку вологи, і скільки б він не пив, його вуста залишалися спраглими.

Хелгрінд був далеко позаду, проте юнак біг повільніше, ніж на те сподівався. Ворожою землею раз у раз сновигали сотні невеличких загонів Галбаторікса, кожен із яких мав свого чарівника, тож Ерагонові нерідко доводилось петляти, аби оминути їх. А те, що вони шукали саме його, не викликало жодних сумнівів. Минулого вечора він навіть помітив Торнака, що летів низько над землею в західному напрямку. Побачивши ворожого дракона, Вершник миттю заблокував свою свідомість і кинувся до першого-ліпшого рівчака, де просидів аж півгодини, доки той не зник за обрієм.

Добре все обміркувавши, Ерагон вирішив мандрувати битими шляхами, адже за минулий тиждень він і так втратив дуже багато сил, аби зараз продиратися крізь зарості ожини, долати пагорби й замулені річки. Юнак розумів, що попереду в нього ще буде безліч подій, які вимагатимуть чимало сил, тож бодай таким чином намагався полегшити собі шлях.

Вийшовши на битий шлях, Вершник біг тільки тоді, коли був цілком переконаний, що його ніхто не може помітити. Коли ж він наближався до селищ, то починав іти повільною, розміреною ходою, вдаючи із себе звичайнісінького мандрівника, адже якби хтось із фермерів помітив на шляху чоловіка, який мчить уперед із такою швидкістю, ніби за ним женеться зграя вовків, то напевно поспішив би розповісти про це солдатам імперії. А такий поворот подій міг стати для Ерагона фатальним.

Однак зараз Вершник вирішив пробігтися, оскільки поблизу не було жодної живої душі, крім велетенської змії, що грілася на сонці приблизно за лігу від нього. Часом він зовсім вибивався із сил, і йому страшенно кортіло зупинитися, упасти на землю й пролежати так бодай кілька годин, але думка про те, що він якомога швидше має повернутися до табору варденів, змушувала його триматись на ногах. Єдине, що втішало юнака під час цієї важкої подорожі, — можливість побути на самоті. Адже він не міг дозволити цього собі відтоді, як знайшов на Хребті яйце Сапфіри, бо з того часу думки дракона завжди перепліталися з його свідомістю або ж поряд були Бром, Мертаг чи хтось інший. А крім того, залишивши Паланкарську долину, Ерагон упродовж кількох місяців тренувався, перериваючи свої вправи на час нетривалих подорожей або кривавих битв. Ще жодного разу в житті йому не доводилось стільки передумати й зіштовхнутися з такою кількістю страхів і переживань. Тож тепер він був радий своїй самотності й тому спокою, який вона принесла із собою.

Тиша й цілковита відсутність голосів були для нього солодшими за материнську колискову й на якийсь час знищили його страх перед майбутнім. Правду кажучи, юнакові навіть не хотілося дивитись у магічний кристал, бо, глянувши в нього, він напевно дізнався б яку-небудь лиху звістку, приміром, про те, що його вірного дракона Сапфіру поранили, або просто почув би безліч дорікань від Арії й Насуади. Його слуху торкався тільки спів пташок і легкий шурхіт вітерцю, що плутався в траві та листі дерев.

Так тривало ще якийсь час, аж раптом Ерагона повернули до реального світу голоси кількох чоловіків і лункий стукіт копит. Юнак миттю спинився й стривожено роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, з якого боку наближаються незнайомці. З найближчого ярка випурхнули дві наполохані галки.

Єдиною схованкою, в якій можна було зачаїтися від непроханих