Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
«Та що ж це зі мною таке?» — запитав він сам у себе.
Справді, Бром ніколи не розповідав у Карвахолі, що в когось із Вершників були такі видіння. Та й ніхто з доблесних варденівських воїнів, яких доводилось зустрічати Ерагонові, здається, ніколи не переймався тією кров'ю, яку він пролив. Навіть Роран, який весь час повторював, як йому огидно вбивати, ніколи не прокидався посеред ночі в холодному поту.
«Я слабодухий, — подумав Ерагон. — Справжній чоловік, а тим паче Вершник, не має цим перейматися. Герроу або Бром легко б упорались із цим. Адже вони, як і я, просто робили те, що мали робити. Без жодних докорів сумління, без жодних нічних жахіть… Я просто слабак».
Скочивши на ноги, він кілька разів обійшов довкола свого лігва, зробленого в траві. Минуло добрих півгодини, проте страх ще й досі сковував його груди залізними лещатами, а шкіра свербіла так, ніби попід нею повзали тисячі мурах. Юнакові було лячно від найменшого звуку, тож він схопив усі свої речі й кинувся бігти в темряву, не переймаючись тим, що зовсім не знає дороги й що хтось може його помітити. Він просто намагався втекти від своїх страхів, тимчасом як його розум, здавалося, повстав і навідріз відмовився вірити в те, що це звичайнісіньке марево. І єдиним порятунком для Вершника залишались його інстинкти, що зараз наказували йому тікати, бігти вперед, у жодному разі не озираючись.
Отож, він біг і намагався забутися у своєму нестримному русі. Він щосили розмахував руками й дослухався до кожного свого кроку, хапаючись за будь-яке інше відчуття, аби позбутися своїх нічних жахіть.
Обганяючи Вершника, по небу, ніби прудкі океанські риби, промчала зграя шпаків. У Паланкарській долині дуже часто бувало так, що шпаки поверталися з теплих країв такими гігантськими зграями, які, ніби хмара, затуляли сонце й обертали погожий день на ніч. І хоча зграйка, яку помітив Ерагон, була зовсім невеличкою, вона все одно нагадала йому довгі вечори вдома, коли він сидів на ґанку й пив із Герроу та Рораном запашний м'ятний чай, споглядаючи, як над його головою розсікає небесний простір безліч птахів. Поринувши у спогади, він зупинився й сів на камінь, щоб перешнурувати свої черевики.
Погода змінилася. Стало прохолодно, й сірі плями на заході говорили про те, що невдовзі може початись гроза. Рослинність у цій місцині була соковита — навколо росли мох, очерети й густі зарості зеленої трави. За кілька миль від Вершника височіли п'ять пагорбів, на одному з яких розкинувся старий гай із велетенських дубів. Крізь їхні віковічні крони Ерагон помітив стіни давно покинутої, напівзруйнованої будівлі, яку звела якась із рас Алагезії.
Юнак зацікавлено гмукнув і вирішив влаштуватись на сніданок посеред тих загадкових руїн, адже там, напевно, водилось багато дичини, до того ж, дослідивши рештки будівлі, він зможе дізнатися, де саме зараз перебуває.
Для того, щоб добігти до підніжжя першого пагорба, Вершникові знадобилась година. Там він знайшов стару розбиту дорогу, подекуди вимощену квадратним камінням. Уже звідси було видно, що споруда не нагадувала будівлі жодної зі знайомих йому рас — людей, ельфів чи гномів.
Гігантські дуби милостиво прийняли мандрівника в обійми свого затінку й захистили його від сонця. Земля під його ногами нарешті стала рівною, й Ерагон вийшов на велику галявину, де височіла напівзруйнована вежа. Її нижня частина була широка та ребриста, ніби стовбур дерева. Далі споруда вужчала й здіймалась у небо на тридцять футів, завершуючись гострою рваною лінією. Горішня частина вежі лежала на землі, розсипавшись на безліч шматків.
Юнак був у захваті, оскільки йому здалося, що він знайшов ельфійський аванпост, споруджений задовго до занепаду Вершників. Жодна інша раса не могла та й не зуміла б звести такої споруди.
На мить відволікшись від споглядання вежі, Ерагон помітив на іншому боці галявини город, на якому обробляв грядку гороху самотній згорблений чоловік. Його обличчя приховувала тінь, а сіра довжелезна борода звисала до самісіньких колін, ніби пучок нечесаної вовни. Не підводячи голови, незнайомець промовив:
— То що, допоможеш мені з цим горохом чи ні? Ця їжа для тебе, якщо вона, звісна річ, тобі потрібна.
Ерагон на мить розгубився, не знаючи, що його робити, але потім подумав: «І чому я маю боятись цього старого пустельника?»
Ступивши на город, він сказав:
— Я Берган… Берган, син Герроу.
— Тенга, син Інгвара, — мовив чоловік у відповідь.
Коли юнак поклав свою саморобну торбу на землю, у ній брязнули його обладунки. Кілька годин вони мовчки працювали разом із Тенгою. І хоч Ерагон чудово розумів, що йому не можна тут дуже довго залишатись, ця проста робота дуже припала йому до душі, оскільки відволікала від сумних і страшних думок. Обробляючи горох, Вершник об'єднався зі свідомістю багатьох живих істот, які були на галявині, й ця ідилія розливалась по його тілу приємним теплом.
Коли вони очистили грядку гороху від портулаку й кульбаб, Ерагон попрямував за Тенгою до вузьких дверей у вежі. Зайшовши досередини, вони опинились у просторій кімнаті, що слугувала кухнею та їдальнею. Посеред кімнати здіймалися гвинтові сходи, що вели на другий поверх. Скрізь, навіть на підлозі, лежало безліч книжок, сувоїв і пергаментів.
Тенга махнув рукою вбік вогнища, і невеличка купка сухого гілля миттю спалахнула. Побачивши це, Ерагон увесь напружився й приготувався боротись із Тенгою як магією, так і зброєю, якщо в тому буде потреба.
Проте стариган, здається, не звернув на його збентеження жодної уваги й став метушитись по кухні, збираючи кухлі, тарілки, ножі та різні недоїдки, аби приготувати з них сніданок. Порпаючись на кухні, він увесь час щось белькотів собі під носа.
Схвильований Ерагон усівся на порожнього стільця, що стояв найближче до нього. «Він не скористався прадавньою мовою, — подумав юнак. — І навіть якби він вимовив закляття подумки, то ризикував би померти. Але навіщо йому так ризикувати, для того щоб запалити вогонь і приготувати сніданок?»
Оромис повсякчас утовкмачував Ерагону, що слова — це засіб, за допомогою якого можна було контролювати магію. Створення заклять без слів, поєднуючи магічну дію з думками,
