Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

Коли вони добігли до частоколу, Арія уважно його оглянула й знайшла одну колоду, за яку можна було вчепитися.

— Ти перший, — мовила вона до Ерагона.

— Будь ласка, тільки після тебе, — хотів був здатися чемним юнак.

Нетерпляче зітхнувши, ельфійка тицьнула на свій корсет і прошепотіла:

— Я ж у сукні, а вона значно легша за пару штанів, Ерагоне.

Юнак аж почервонів, коли нарешті збагнув, про що йдеться. Тоді він схопився за верхівку колоди, підтягнувся на руках, допомагаючи собі коліньми, і за мить опинився вгорі, тримаючись за вістря частоколу.

— Лізь далі, — наказала йому Арія.

— Без тебе я нікуди не полізу, — заперечив Ерагон.

— Не будь таким… — хотіла сказати вона, але Вершник урвав її на півслові.

— Варта!

У темряві між найближчими будинками зблиснув ліхтар, а коли постать вартового була вже зовсім недалечко, Ерагон навіть устиг розгледіти меча, якого вартовий тримав напоготові.

Мовчазна, ніби привид, Арія схопилась за колоду й хутко підтягнулася вгору, навіть не допомагаючи собі ногами. Здавалось, вона ковзає вгору за допомогою магії. Коли ельфійка була зовсім близько від Вершника, він схопив її за праву руку й витяг нагору. Тепер вони сиділи на частоколі, наче два казкові птахи, намагаючись не дихати й не робити жодного зайвого руху, доки вартовий проходив під ними. Той водив ліхтарем у різні боки, шукаючи порушників.

«Не дивись на землю, — благав Ерагон, — не дивись угору».

За мить вартовий сховав меча в піхви й продовжив свій обхід, мугикаючи під носа якусь пісеньку.

Ерагон та Арія якнайобережніше, без жодного звуку, зістрибнули з частоколу. Коли юнак приземлився й покотився шкереберть, обладунки в його торбі загрозливо брязнули, але втрачати було вже нічого, тож Ерагон скочив на ноги й дременув геть від Істкрофта. Арія намагалась не відставати. Оминаючи численні ферми, розкидані навколо селища, вони трималися западин і русел пересохлих річок. Кілька разів на них налітали цілі зграї собак, що охороняли будинки фермерів та їхнє хазяйство. Вершник хотів був заспокоїти їх силою своєї свідомості, однак дуже швидко збагнув, що єдиний спосіб примусити собацюг замовкнути, — це вдати із себе дуже наляканих і мерщій тікати геть. Відразу ж потому собаки припиняли свій ґвалт і дуже задоволені, помахуючи хвостами, поверталися до своїх сараїв. Їхня самовпевненість неабияк дивувала Ерагона.

Приблизно за п'ять миль від Істкрофта мандрівники нарешті переконалися, що залишились зовсім самі й що їх ніхто не переслідує. Тоді вони спинились біля обвугленого пенька. Ставши на коліна, ельфійка вирила долонями в землі невеличку ямку й сказала: «Адурна, рейза». Тієї ж миті по землі зажебоніли маленькі струмочки й враз наповнили ямку водою.

Потому Арія проказала закляття магічного кристала. На поверхні води з'явилося обличчя Насуади, з якою ельфійка радісно привіталася.

— Моя пані, — шанобливо мовив до неї Ерагон, вклонившись.

— Ерагоне, — лише спромоглась відповісти вона.

Дівчина виглядала дуже стомленою, а від рум'янця на її щоках не залишилось і сліду. Здавалося, ніби вона довгий час страждала на якусь виснажливу хворобу. Поправляючи один зі своїх неслухняних локонів, Насуада звела догори руку, й Вершник побачив безліч бинтів, що прикривали її рани.

— Дякувати Гокукарі, ти в безпеці. Ми так хвилювалися за тебе.

— Мені дуже шкода, що я вас засмутив, але в мене були вагомі причини.

— Ти неодмінно маєш мені про них розповісти, щойно повернешся до табору.

— Як накажете, — відповів Ерагон. — А що це за страшні рани на ваших руках? На вас хтось напав? І чому чаклуни з Ду Врангр Гата вас не зцілили?

— Я наказала їм дати мені спокій. Але годі про це, я все тобі розповім, коли побачимось.

Почувши таку відповідь, юнак лише здивовано похитав головою й замовк.

— Моєму здивуванню немає меж. Я геть не сподівалася, що ти зможеш його знайти, — мовила Насуада до Арії.

— Мені посміхнулась фортуна.

— Може, воно й так, але я вірю, що твої розум і спритність були не менш важливими, ніж посмішка фортуни. Коли ви приєднаєтесь до нас?

— Гадаю, за два або три дні, якщо по дорозі нас не спіткають якісь прикрі пригоди.

— Гаразд, я чекатиму на вас. І відтепер хочу, аби ти зв'язувалась зі мною принаймні раз до полудня й раз до початку ночі. А якщо ви не вийдете на зв'язок, то я вважатиму, що вас захопили в полон, і пошлю за вами Сапфіру з підмогою.

— Але ж ми не завжди зможемо знайти тиху й безлюдну місцину, де можна було б скористатися магією.

— Доведеться пошукати, бо я маю знати, де ви і чи ви в безпеці.

Арія хвильку подумала.

— Якщо я зможу, то саме так і зроблю, але тільки тоді, коли це не буде загрожувати Ерагону, — відповіла вона.

— Домовились.

Скориставшись невеличкою паузою в розмові двох войовничих жінок, Ерагон зазирнув у дзеркало й схвильовано спитав у Насуади:

— Насуадо, а де Сапфіра? Я б хотів хоч трішки з нею поговорити… Адже ми не спілкувалися з того самого дня, як розлучились у Хелгрінді.

— Здається, півгодини тому вона полетіла, аби розвідати, що робиться на наших кордонах. Ти зможеш утримати це закляття, доки я подивлюсь, чи вона не повернулась.

— Спробую, — прошепотіла Арія.

Зробивши один-єдиний крок, Насуада зникла з поля їхнього зору. Якийсь час Ерагон роздивлявся нехитру обстановку її червоного намету — довгий стіл, стілець і ще кілька найнеобхідніших меблів. Потім юнак перевів погляд на потилицю Арії, яка сиділа перед ним навпочіпки. Її густе чорне волосся спадало на один бік і відкривало смугу гладесенької шкіри якраз над комірцем сукні. Це видовище змусило юнака застигнути майже на хвилину, після чого він знесилено похитнувсь і притулився спиною до обгорілого пенька.

За мить до них долинув хрускіт дерева, а потім на поверхні води зблиснула сяюча блакитна луска — то Сапфіра намагалась залізти до червоного намету Насуади. Спочатку Вершник побачив внутрішній бік стегна, потім шип на хвості, а далі мішкувату мембрану її складеного крила і якимось дивом кінчик зуба. Дракон хаотично звивався, намагаючись якомога зручніше влаштуватись перед дзеркалом, що його Насуада використовувала для таємних переговорів. Позаду неї лунали стривожені голоси, й Ерагон, усміхнувшись собі під носа, зрозумів, що його вірний дракон уже розтрощив добру половину меблів. Урешті-решт Сапфіра застигла перед дзеркалом, схилившись до нього так близько, що її велике сапфірове око зайняло ледь не всю калюжу й уважно зиркнуло на Ерагона.

Якусь мить вони дивились одне на одного мовчки, і Ерагон відчув дивний спокій і затишок, що покинув його відтоді, як він розлучився зі своїм драконом.

— Я