Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

— Моя пані, — мовив він, страшенно збліднувши, — ваша величносте, дозвольте вас познайомити, це — моя наречена Катріна.

Катріна тут-таки присіла перед ним у низькому реверансі.

— Ласкаво просимо до варденів, Катріно, — мовила Насуада. — Ми багато чули про тебе від Рорана, а пісні про його любов до тебе вже виспівує весь табір.

— Дуже просимо, — додав від себе Орин, — справді, дуже просимо.

Насуада помітила, що король дивився тільки на Катріну, як, зрештою, й усі присутні чоловіки разом із гномами. Розглядаючи їхні заворожені обличчя, дівчина була впевнена, що їхні побратими дізнаються про чари Катріни ще до початку ночі. Адже зважаючи на те, що зробив заради неї Роран, для решти воїнів вона була не просто привабливою жінкою, а справжньою красунею. І якщо такий лицар, як Роран, стільки витримав заради неї, то вона була того варта.

Катріна зашарілася й, посміхнувшись, мовила:

— Дякую.

Вираз її обличчя був водночас збентежений і гордий, наче вона тільки зараз збагнула, який герой її Роран і як їй пощастило, що він зволив завоювати саме її серце серед безлічі жіночих сердець Алагезії. Він цілком належав їй і був її найбільшим скарбом.

На мить Насуада відчула себе страшенно самотньою. «Як би мені хотілося, щоб у мене було те саме, що й у них», — подумала дівчина. Проте статус та обов'язки Насуади не дозволяли їй плекати жіночих мрій про романтику, весілля й купу діточок. Одне-єдине, на що вона могла сподіватися, так це шлюб із кимось, хто міг би покращити долю варденів. Часом Насуада думала, що може вийти заміж за Орина, однак їй не вистачало духу натякнути на це королеві гномів. Урешті-решт, Насуада поки що не скаржилась на власну долю, тому без жодних заздрощів просто раділа за Рорана й Катріну. Зараз вона переймалася лиш одним — війною проти Галбаторікса, і їй було не до таких дурниць, як весілля. Адже одружується майже кожен, але не кожен може розпочати нову еру.

«Здається, я аж надто збентежена, — подумала Насуада. — Через це випробування довгими ножами мої думки зараз нагадують бджолиний рій». Дівчина зібралась на силі, глянула на Сапфіру й відкрила невеличку шпаринку в своєму захисті, аби мати змогу поговорити з драконом.

— Де він? — спитала Насуада.

Сапфіра зашурхотіла лускою, зробила крок уперед і вигнула свою шию так, щоб її голова опинилась якраз навпроти Насуади, Арії та Анжели. У лівому оці дракона мерехтіли блакитні вогники. Сапфіра двічі втягнула повітря, а потім висолопила свого довгого червоного язика. Її гаряче дихання було таким міцним, що підняло мереживний комірець на сукні Насуади.

У дівчини аж подих перехопило, коли думки Сапфіри увірвалися до її свідомості. Дракон був не схожий на жодну з живих істот, з якими Насуаді досі доводилось обмінюватись думками. У ній вчувалася велич віків, щось чуже, люте й водночас ніжне. А крім того, дівчина ще й досі не могла подолати якогось підсвідомого страху, бо хоч Сапфіра й була драконом Ерагона, який служив на боці варденів, проте їй нічого не важило миттю проковтнути Насуаду чи будь-яку іншу людину, так принаймні дівчині здавалося.

«Я відчуваю кров, — мовила Сапфіра. — Хто тебе поранив, Насуадо? Скажи мені, хто, і я розірву його на шматки, а його голову покладу до твоїх ніг!»

— Не треба нікого розривати. Принаймні зараз. Ніж, що мене поранив, тримала моя рука. Проте байдуже, скажи, ліпше, де твій Вершник.

«Ерагон, — відповіла Сапфіра, — вирішив залишитись в Імперії».

Кілька секунд Насуада не могла вимовити бодай слово. Вона зовсім не розуміла, що відбувається, і зовсім не хотіла вірити драконові. Всі, хто були поруч із Насуадою, теж виглядали спантеличеними, бо, швидше за все, так само почули Сапфірину звістку.

— Але як… як ти могла дозволити йому залишитись? — спитала дівчина.

Перш ніж відповісти, Сапфіра невдоволено гмукнула й випустила з ніздрів хмаринки диму.

«Ерагон зробив свій вибір, і він був для нього важливіший за ті наслідки, які цей вчинок міг мати для нього або для Алагезії, — мовила вона. — Урешті-решт, мені нічого не важило схопити його за шкірку, ніби дурне цуценя, і нікуди не пустити, проте я гадаю, що він усе зробив правильно, і пишаюся ним. Не хвилюйтесь, він зможе про себе подбати, і зараз із ним усе гаразд, бо якби його поранили, я б уже давно це відчула».

Вислухавши дракона, Арія з недовірою спитала:

— Але чому він так учинив, Сапфіро?

«Мені доведеться довго пояснювати, ліпше буде, якщо я вам усе це покажу. Ви дозволите?»

Усі присутні перезирнулись і кивнули на знак згоди.

Наступної ж миті ріка Сапфіриних спогадів розлилась у свідомості Насуади. Вона побачила похмурий Хелгрінд, що виднівся десь далеко внизу, за шаром хмар, і почула, як Ерагон, Роран та Сапфіра сперечались, з якого боку їм краще нападати. Потім перед її внутрішнім зором постало лігво разаків і картина відчайдушної битви Сапфіри з летрблаками. Незважаючи на те, що Насуада народилася в Імперії, вона зовсім нічого про неї не пам'ятала, і це був чи не перший раз, коли дівчина змогла побачити землі Галбаторікса на власні очі.

Останній Сапфірин спогад був про її суперечку з Ерагоном. Дракон намагався його приховати, проте біль, який завдала йому несподівана розлука зі своїм Вершником, був настільки свіжий, що в куточках Насуадиних очей з'явилися сльози, які вона поспішила витерти бинтами, перш ніж хтось устиг їх помітити. І хоча все було як на долоні, дівчина відчувала, що є якась таємниця і що Вершник не міг залишитися на ворожій території тільки через те, що йому кортіло вбити останнього разака та якнайкраще дослідити Хелгрінд.

Насуада поринула в невеселі роздуми. «Може, в Ерагона й вітер у голові, — розмірковувала вона, — але він не настільки дурний, аби наражати на небезпеку всю їхню справу тільки через те, що йому заманулось зазирнути до кількох печер і втамувати спрагу своєї помсти. Щось тут не так… — Насуада хотіла було натиснути на Сапфіру, аби та розповіла їй усю правду, проте вчасно схаменулась, розуміючи, що дракон ніколи того не зробить, якщо сам не схоче. — Можливо, Сапфіра збирається поговорити про це зі мною наодинці», — подумала дівчина й трішки заспокоїлась.

— Чорт забирай! — вигукнув король Орин. — Невже Ерагон не міг обрати більш підходящого часу, щоб розгулювати самому по ворожих землях? На біса йому один-однісінький разак, якщо за кілька миль від нас стоїть уся армія Галбаторікса?.. Ми повинні якнайшвидше його повернути.

Анжела захихотіла, бо Орин і сам не відав, що каже.