Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

схил гори, вдарившись об який і знайшов свою смерть. Мене поглинула темрява, я вийшов за межі думок і часу та блукав далекими дорогами, про які не говоритиму... Назад мене вирядили оголеним — на короткий час, доки я здійсню своє завдання. І оголений лежав я на вершині гори. Вежа позаду мене розкришилася на порох. Вікно зникло; понищені сходи завалило обгоріле роздроблене каміння. Самотній і забутий, я не мав змоги втекти з того стрімкого рогу світу. Лежав там, дивлячись угору, доки обертались у небі зірки, й кожен день тривав стільки, скільки віковічне життя землі. До моїх вух долинали примарні шепоти з усіх країв: появи й умирання, пісні та голосіння, кволий невтишний стогін каменю, що несе непомірний тягар. Аж нарешті мене знову знайшов Ґвайгір, Володар Вітрів, і підхопив мене, і полетів геть. «Видно, мені судилося бути вічною твоєю ношею, друже у скруті», — сказав я. «Ти був ношею, — відповів орел, — але не цього разу. Зараз ти легкий, мов лебедине перо в моїх пазурах. Сонце просвічує крізь тебе. Утім, думаю, ти вже не потребуєш мене: якби я впустив тебе, ти ширяв би на вітрі». «Не впускай мене! — зойкнув я, бо знову почувся живим. — Неси мене до Лотлорієну!» «Саме так наказала мені Володарка Ґаладріель, яка й послала мене на твої пошуки», — відказав він... Таким робом я потрапив до Карас-Ґаладона, щойно ви звідти пішли. Я трохи затримався у безвіку тієї землі, де дні дарують зцілення, а не занепад. І я зцілився, й одягнувся у біле. Дав пораду й пораду отримав. Звідти пішов я незвіданими стежками і приніс декому з вас послання. Тобі, Араґорне, мені наказали передати оце:

Де сьогодні дунедайни, Елессаре, скажи?

Чом твій народ десь блука, мов чужий?

Близька та година, коли Зниклий гряде,

З Півночі Сірий Загін надійде.

Та темні на тебе ждуть манівці —

Дорогу до Моря пильнують Мерці.

Леґоласові вона переказала таке:

Ти, Леґоласе, довго колись

Жив між дерев. Але Моря страшись!

Як почуєш чаїний на березі крик —

То серця у лісі не стишиш повік.

Ґандальф замовкнув і заплющив очі.

— А для мене, отже, послання немає? — промовив Ґімлі й понурив голову.

— Слова її таємничі, — сказав Леґолас, — і мало пояснюють тим, до кого їх звернено.

— Це мене не втішає, — відказав Ґімлі.

— А що тебе втішило би? — запитав ельф. — Ти хотів, щоби вона розповіла тобі про твою смерть?

— Хоч би й так, якби вона не мала для мене іншого слова.

— Що-що? — озвався Ґандальф, розплющивши очі. — Так, думаю, я зможу відгадати, що означають її слова. Перепрошую, Ґімлі! Я ще раз обмірковував послання. Вона справді переказала тобі дещо, не загадкове і не сумне. «І Ґімлі, сина Ґлоїна, — сказала вона, — вітає його Пані. Пасмоносцю, денно й нощно мої думки з тобою. Тільки з деревом знарошно не ставай до бою!»

— У щасливу годину ти повернувся до нас, Ґандальфе! — скрикнув ґном, підстрибуючи та виспівуючи щось своєю дивною ґномівською мовою. — Гайда, гайда! — кричав він, розмахуючи сокирою. — Ґандальфова голова для нас священна, тому треба знайти іншу, яку не шкода буде розтрощити!

— Довго шукати не доведеться, — сказав Ґандальф, підводячись зі свого місця. — Ходімо! Ми вже згаяли запас часу, відведений на розмову друзям, котрі зустрілися після розлуки. Тепер нам слід поквапитися.

Він знову загорнувсь у свій старий потріпаний плащ і повів їх у путь. Троє друзів хутко спустилися за ним із високого уступу й подалися назад через ліс, а потім уздовж берега Ентави. Ішли мовчки, доки ступили на трави поза рубежами Фанґорну. Їхніх коней ніде не було видно.

— Вони не повернулись, — озвався Леґолас. — Дорога буде виснажлива!

— Я не піду пішки. У нас обмаль часу, — сказав Ґандальф.

Потому підняв голову і протяжно засвистів. Свист його був такий дзвінкий і пронизливий, що супутники чарівника стали мов громом прибиті, — почути такий звук зі старечих прихованих бородою вуст! Ґандальф свистів отак тричі; після того їм причулося, ніби звіддалік долинає приглушене іржання, що його несе з рівнини східний вітер. Вони чекали, здивовані. Невдовзі до них долинуло гупання копит. Спершу то було тільки тремтіння землі, відчутне хіба для Араґорна, який ліг на траву, та звук невпинно наростав, поки перетворився на виразний і швидкий тупіт.

— Сюди скаче не один кінь, — сказав Араґорн.

— Авжеж, — кивнув Ґандальф. — Для одного ми всі були би надмірним тягарем.

— Коней троє, — сказав Леґолас, дивлячись далеко за край рівнини. — Погляньте, онде вони біжать! Ось Газуфел, а поруч із ним мій друг Арод! Але попереду мчить іще один — дуже великий кінь, — такого я ніколи раніше не бачив!

— І не побачиш, — відказав Ґандальф. — Це — Тіньогрив. Він ватажок меарасів, володарів коней, тому навіть Теоден, Король Рогану, ніколи не бачив ліпшого за цього. Хіба ж він не блищить, як срібло, і не біжить, як бистрий потік? Він примчав до мене — це кінь Білого Вершника. Ми битимемося разом.

Не встиг старий чарівник договорити, як дужий кінь наблизився до них, піднявшись схилом; шерсть його переливалася, грива розметалася на вітрі від чвалу. Далеко позаду нього мчали ще двоє коней. Щойно Тіньогрив побачив Ґандальфа, він стишив крок і голосно заіржав; потому, легко ступаючи вперед, похилив свою горду голову і доторкнувся великим носом старцеві до шиї.

Ґандальф погладив його.

— Довга дорога з Рівендолу, мій друже, — сказав чарівник, — але ти мудрий, прудкий і приходиш до мене у скруті. Тепер ми поїдемо разом у далеку далеч і вже не розлучимося на цьому світі!

Незабаром надбігли інші коні й тихо спинилися поблизу, ніби чекаючи наказів.

— Ми негайно вирушаємо до Медусельду — до зали вашого господаря Теодена, — серйозно проказав Ґандальф, звернувшись до тварин.

Вони кивнули головами.

— Часу обмаль, тож із вашого дозволу, друзі, ми поїдемо. Просимо вас мчати щодуху. Газуфел понесе Араґорна, Арод — Леґоласа. Ґімлі я посаджу зі собою, і, з його дозволу, Тіньогрив понесе нас обох. Заждіть лише мить — ми вгамуємо спрагу.

— Тепер я розумію частину вчорашньої нічної загадки, — сказав Леґолас і легко вискочив на