Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
— Ні, сер. Я зрозумів, що вони вам не сподобалися. Але не думав, що аж настільки, щоб ви їх викинули.
— Ну, я їх викинув і годі про це.
— Так, сер.
Садівник наче зібрався йти, але, перш ніж вийти з їдальні, зробив паузу:
— Однаково не розумію, чому ці дрова не горіли. Я взяв трохи для дружини, і в нашій кухні вони любісінько згоріли, не згірше всіх інших.
— А тут вони не горіли.
— Хай там як, стара яблуня взяла своє, хоч одна гілка й зламалася, сер. Ви її бачили сьогодні вранці?
— Ні.
— Це завдяки вчорашньому сонцеві, сер, та й ніч була теплою. Мило на неї глянути, вся в цвіту. Мусите піти і самі подивитися.
Вілліс вийшов із кімнати, і він повернувся до свого сніданку.
Потім вибрався на терасу. Не відразу пішов до травника, спершу вдав, наче робить щось інше, наприклад, витяг тяжку садову лаву, — тепер, коли встановилася гарна погода, саме до речі. Тоді, взявши садові ножиці, підрізав троянди під вікнами. Але, врешті-решт, щось притягло його до дерева.
Все було так, як сказав Вілліс. Не знав, чи це завдяки сонцю, чи лагідній теплій ночі, але маленькі бурі пуп’янки розкрилися, стали цвітом і тепер розкинулися над його головою фантастичною хмарою білого вологого квітування. Квіти особливо густо скупчилися на вершечку дерева, крона виглядала як клубок мокрої вати, і все, від гори до низу, мало таку саму барву нездорової білості.
Яблуня взагалі не була схожа на дерево — радше, можливо, на розмаяний від дощу намет, який покинули туристи, або ж на гігантську швабру з нерівною щетиною, яку хтось виставив під сонце і вона там зовсім вицвіла. Цвіт був надто рясним, надто великим тягарем для довгого тонкого стовбура, а краплі роси на квітах робили їх ще важчими. Наче це зусилля було надмірне, цвіт внизу, ближче до землі, вже потемнів, хоча дощу не було.
Ну, хай там як, Вілліс мав рацію. Дерево розцвіло. Але щось у глибині природи пішло не так і замість розквіту життя, замість краси вийшла потвора. Потвора, яка сама не розуміє свого вмісту і форми, але намагається сподобатися. Тільки й того, що не каже, усміхаючись: «Дивись. Це все для тебе».
Раптом він почув кроки позаду. То був Вілліс.
— Любо глянути, сер, ні?
— Перепрошую, але я не в захваті. Надто рясний цвіт.
Садівник глянув на нього і нічого не сказав. Зненацька йому спало на думку, що Вілліс мусить вважати його дуже тяжким, незбагненним чоловіком, може, навіть дивакуватим. Либонь, обмовляє його на кухні з поденницею.
Змусив себе всміхнутися Віллісу.
— Зрозумійте мене, — сказав. — Не хочу вас засмучувати, та мене такий цвіт не вабить. Я волію дрібний, легкий і різних відтінків, як на маленькій яблуньці. Але візьміть собі кілька гілок додому, для вашої дружини. Наріжте, скільки забажаєте, я зовсім не проти. Я б навіть хотів, щоб ви так зробили.
Великодушно махнув рукою. Хотів, щоб Вілліс пішов, приніс драбину і забрав усе це геть.
Але садівник похитав головою. Виглядав шокованим.
— Ні, дякую, сер. Я про таке й не думав. Це може пошкодити дереву. Я хотів би дочекатися плодів. Закладуся, що будуть.
Не було сенсу розмовляти далі.
— Гаразд, Віллісе. Не переймайтесь.
Повернувся на терасу. Але, коли сів там на сонці, дивлячись на скошений травник, взагалі не міг побачити маленької яблуньки, яка тихо і скромно стояла біля сходів, здіймаючи вгору ніжний цвіт. Її придушила і сховала потвора, з великою хмарою падучих пелюсток — вже зів’ялих, брудно-білих, на траві під деревом. Як би він не переставляв крісло, на яке б місце тераси не переходив, — здається, жодним чином не міг позбутися яблуні, що височіла над ним, докоряючи, жадаючи, прагнучи захоплення і поклоніння, — а він не міг дати їй цього.
* * *
Того літа він вирішив влаштувати собі триваліші канікули, ніж упродовж багатьох попередніх років, — всього десять днів у старенької матері в Норфолку замість звичного місяця, як це було за життя Мідж, а решту серпня і весь вересень — у Швейцарії та Італії.
Взяв із собою машину і міг переїжджати з місця на місце, як заманеться. Не дбав про оглядання визначних місць або ж екскурсії, не підіймався в гори. Він найбільше любив приїхати до маленького містечка у прохолодний вечір, вибрати невеликий, але зручний готель, а тоді, якщо йому там сподобається, залишитися на два-три дні, нічого не роблячи, ледарюючи.
Він любив сидіти вранці на сонечку, біля якогось кафе чи ресторану, з келихом вина, і спостерігати за людьми: виглядало, що тепер дуже багато веселих молодих істот подорожує. Насолоджувався щебетом розмов довкола, не приєднуючись до них; час від часу хтось йому всміхався, гість із того ж готелю кидав кілька ґречних слів, але це його ні до чого не зобов’язувало, лише означало, що він рухається в ногу з часом, як і всі, хто задля розваги відпочиває за кордоном.
Коли вони у давні дні відпочивали десь із Мідж, його дуже обтяжувала її звичка зав’язувати знайомства з людьми, особливо іншими подружніми парами, що, на її думку, виглядали «мило» чи, як вона висловлювалася, належали до «нашого кола». Починалося з розмови за кавою, тоді переходило до спільного планування майбутніх днів, які мали бути проведені разом, у машині їхали вчотирьох, а він цього не терпів і канікули псувалися.
Тепер, дяка Богу, жодної необхідності в цьому немає. Міг робити, що хоче і коли захоче. Не було Мідж, щоб сказати: «Ну що, ходімо?», саме коли він задоволено сидів зі своїм вином; ні Мідж, щоб планувати відвідини якоїсь старої церкви, котра його геть не цікавила.
За час відпочинку він розповнів, але не переймався цим. Ніхто не пропонував йому хорошої тривалої прогулянки, щоб прийти до норми після переїдання, псуючи тим самим приємну дрімоту, навіяну кавою та десертом; ніхто не зиркав, прикро вражений його веселою сорочкою чи яскравим галстуком.
Прогулювався містечками і селами, без капелюха, покурював сигару, весела молодь довкола усміхалася йому, і він сам почувався молодим хлопцем. Справжнє життя, без клопотів, без турбот. Жодного: «Мусимо повернутися п’ятнадцятого, бо шістнадцятого засідання лікарняного комітету», жодного: «Не слід залишати дім довше, ніж на два тижні, всяке може трапитися». Натомість яскраві вогні маленького ярмарку в селі, назви якого він навіть не подбав довідатись, дзеленчання музики, розсміяні