Сяйво - Стівен Кінг

Вона легенько постукала в замкнені двері ванної.

— Усе гаразд, доко? Ти не заснув?

Відповіді не було.

— Денні?

Відповіді не було. Венді штовхнула двері. Замкнено.

— Денні? — тепер вона затурбувалася. Крім рівного шуму води нічого не було чутно. їй стало не по собі.

— Денні? Любий, відчини двері.

Відповіді не було.

— Денні!

— Господи, Венді, чи ти збираєшся тарабанити у двері всю ніч?

— Денні замкнувся у ванній і не відповідає!

Джек виліз через стіл. Було помітно, що він вибитий з колії. Він різко стукнув у двері.

— Денні, відчини. Це не гра.

Відповіді не було.

Джек постукав дужче.

— Перестань, доко. Час спати — отже, час спати. Не відчиниш, надаю по попі.

«Зараз він зірветься», — подумала Венді й злякалася ще дужче. За два роки від того вечора Джек і пальцем не зачепив Денні, навіть коли гнівався, але, судячи з його тону, зараз він був достатньо сердитий, щоб зробити це.

— Денні, любий... — почала вона.

Відповіді не було. Тільки шуміла вода.

— Денні, якщо через тебе мені доведеться зламати замок, можу твердо обіцяти, що ніч ти проспиш на животі, — попередив Джек.

Нічого.

— Ламай, — сказала Венді, і раптом говорити стало важко. — Швидко.

Розмахнувшись, Джек садонув ногою у двері праворуч від ручки. Благенький замок одразу ж піддався, і, розчинившись навстіж, двері вдарили в кахельну стіну ванної, відскочили від неї й наполовину зачинилися.

— Деннії — пронизливо скрикнула Венді.

Вода текла у ванну з відкритого до упору крана. Поруч — тюбик пасти «Хрест» зі знятим ковпачком. У дальньому кутку на краю ванни сидів Денні, безвольно стискаючи в лівій руці зубну щітку, рот був прикрашений легкою піною зубної пасти. Денні, начебто в трансі, не зводив очей із дзеркальця на дверцятах аптечки, що висіла над раковиною. На обличчі читався жах, що притупив усі інші почуття, і Венді спершу подумалося, що в нього щось на кшталт епілептичного припадку й хлопчик, мабуть, подавився язиком.

— Денні!

Денні не відповідав. З горла виривалися утробні звуки.

Потім її відіпхнули убік так сильно, що вона вдарилася об вішалку для рушників, і Джек опустився перед хлопчиком на коліна.

— Денні, — сказав він. — Денні, Денні! — Він поклацав пальцями перед порожніми очима сина.

— Аякже... — сказав Денні. — Турнір, гра. Удар. Нррррр...

— Денні...

— Роке! — сказав Денні несподівано низьким, майже чоловічим голосом. — Роке. Удар! Молоток для роке... дві сторони. Гаааа...

— Джеку, Боже мій, що з ним таке?

Джек схопив хлопчика за лікті й сильно струснув. Голова Денні безвольно відкинулася назад, а потім сіпнулася вперед, як повітряна кулька на паличці.

— Роке. Удар! Тремс.

Джек знову струснув сина, і очі Денні раптом прояснилися. Зубна щітка, тихенько цокнувши, впала на кам’яну підлогу.

— Що? — запитав він, оглядаючись довкола. Побачив тата, що стояв перед ним на колінах, Венді біля стіни. — Що? — перепитав Денні зі зростаючим занепокоєнням. — Ш-ш-ш-чо ст-т-т...

— Не затинатисяі — зненацька гаркнув Джек прямо йому в обличчя. Переляканий на смерть Денні скрикнув, напружуючись усім тілом у спробі вирватися з батьківських рук, а потім вибухнув слізьми. Вражений Джек притиснув його до себе.

— Ну вибач, любий. Вибач, доко. Не плач. Вибач мені. Усе гаразд.

Вода все текла й текла в раковину, і Венді відчула, що раптом ступила в якийсь болісний кошмар, де час тік назад, туди, де її п’яний чоловік, зламавши синові руку, потім скиглив над ним майже тими ж словами.

(Вибач, любий. Вибач, доко. Будь ласка. Мені так жаль. Справді жаль).

Вона підбігла до них, якимось чином зуміла заледве витягти Денні з обіймів Джека (на обличчі чоловіка вона помітила вираз сердитого докору, але відмахнулася від нього, щоб обміркувати це пізніше) і підхопила хлопчика на руки. Вона пройшла з ним назад у маленьку спальню, Денні судорожно хапався руками за її шию. Джек ішов слідом.

Присівши до Денні на ліжко, Венді заходилася погойдувати його, заспокоюючи безглуздими словами, які повторювала раз за разом. Вона підняла очі на Джека, тепер у його погляді була лише тривога. Він питально підвів брови. Вона легенько труснула головою.

— Денні, — примовляла вона. — Денні, Денні. Денні. Усе чудово, доко. Усе гаразд.

Нарешті Денні затих і лише слабко тремтів в обіймах матері. Але все-таки спершу він звернувся до Джека — до

Джека, що тепер сидів поруч із ними на ліжку, — і вона відчула слабкий укол давніх

(Спершу до нього, і завжди на першому місці був він)

ревнощів. Джек накричав на хлопчика, вона його заспокоїла, але все-таки це татові Денні сказав:

— Вибач, тату. Я поводився погано?

— Вибачатися немає за що, доко. — Джек скуйовдив йому волосся. — Що, чорт забирай, там сталося?

Денні повільно, здивовано похитав головою.

— Я... Я не знаю. Чому ти мені сказав «не затинатися», тату? Я не затинаюся.

— Ні, звичайно, — щиро сказав Джек, але Венді відчула, начебто до серця торкнулися холодні пальці. Джек раптом здався таким переляканим, немов щойно побачив примару.

— Щось про таймер.,. — пробурмотів Денні.

— Що? — Джек подався вперед, а Денні здригнувся й пригорнувся до матері.

— Джеку, ти лякаєш його! — сказала Венді, голос був тонким, а тон — звинувачуючим. їй раптом спало на думку, що налякані вони всі. Але чим?

— Не знаю, не знаю, — казав Денні татові. — Що... що я говорив, тату?

— Нічого, — пробурмотів Джек. Він дістав з бічної кишені хусточку й обтер губи. У Венді знову ненадовго виникло нудотне