Сяйво - Стівен Кінг

— Що?

— Забув. Піди подивися.

Джек піднявся. Удвох із Венді вони стояли, дивлячись, як Денні промчав по галявині й злетів на ґанок, стрибаючи через дві сходинки. Він обійняв дружину за талію.

— Ти щаслива, дитинко?

Вона серйозно подивилася на нього.

— Такою щасливою я не була відтоді, як ми одружилися.

— Правда?

— Слово честі.

Він міцно пригорнув її до себе.

— Я тебе люблю.

Розчулена Венді притулилася до нього у відповідь. Такі слова Джек Торренс вимовляв рідко; можна було полічити на пальцях, скільки разів вона їх чула — і до, і після весілля.

— Я теж люблю тебе.

— Мамо! Мамо! — Денні на ґанку вже верещав від захвату. — Ходи, подивися! Ого! Оце так!

— Що це? — запитала Венді, коли, тримаючись за руки, вони йшли від стоянки до ґанку.

— Забув, — сказав Джек.

— Ну, ти своє отримаєш, — пообіцяла вона й тицьнула його ліктем. — Ось побачиш.

— Я сподівався, що отримаю сьогодні вночі, — завважив він, а Венді розсміялася. Джек одразу запитав:

— Як ти гадаєш, Денні щасливий?

— Тобі краще знати. Ви ж із ним щовечора перед сном довго базікаєте.

— Ну, звичайно про те, ким він хоче стати, коли виросте або чи справжній Санта Клаус. Із ним стає дуже цікаво. Думаю, тут доклав зусиль його давній приятель, Скотт. Ні, про «Оверлук» він нічого не говорив.

— Мені теж, — сказала вона. Тепер вони піднімалися по сходах ґанку. — Але майже весь час він такий тихий... І, по-моєму, він худне, Джеку, слово честі, мені так здається.

— Просто хлопець росте.

Денні стояв до них спиною. Він розглядав щось на столику біля стільця Джека, але що — Венді не бачила.

— Та він і їсти став гірше. Він же був справжнім ненажерою. Пахм’ятаєш, торік?

— Вони витягаються й худнуть, — похмуро відповів Джек. — Це я вичитав, здається, у Спока. Ото стукне йому сім, і почне наминати за обидві щоки. — На верхній сходинці вони зупинилися.

— А ще він жахливо багато сил витрачає на читання, — сказала Венді. — Я знаю, він хоче навчитися, порадувати нас... тебе, — неохоче додала вона.

— Себе самого найперше, — сказав Джек, — я зовсім не підштовхую його. Загалом, мені не хотілося б, щоб він так напружувався.

— По-твоєму, даремно я домовилася щодо медогляду для нього? У Сайдвіндері є терапевт, судячи з того, що розповіла контролер у супермаркеті, молодий...

— Трошки нервуєш через те, що незабаром піде сніг, правда?

Вона знизала плечима.

— Напевно. Якщо ти вважаєш, що я зробила дурницю...

— Ні. Справді, можеш записати нас усіх. Переконаємося, що здоров’я в нас бичаче, і будемо спокійно спати по ночах.

— Сьогодні запишу, — сказала вона.

— Мамо, мамо, поглянь!

Денні біг до неї, тримаючи в руках щось велике й сіре; на мить — сміховинне й страшне, Венді здалося, що це мозок. Побачивши, що це таке насправді, вона інстинктивно відскочила. Джек обійняв її однією рукою.

— Усе гаразд. Ті мешканці, що не полетіли, витрушені. Я скористався димовою шашкою.

Вона дивилася на осине гніздо, яке тримав син, але не торкалася до нього.

— Ти впевнений, що це не страшно?

— Абсолютно. Коли я був маленьким, у мене в кімнаті було гніздо. Батько подарував. Денні, хочеш, повісимо його у твоїй кімнаті?

— Ага! Зараз-таки!

Він розвернувся й стрілою влетів у двостулкові двері. З головних сходів донісся приглушений швидкий тупіт.

— Отже, оси нагорі були, — сказала вона. — Тебе покусали?

— Де моє «Пурпурне серце»? — запитав Джек і продемонстрував палець. Пухлина вже почала спадати, але Венді, як і слід, поохала й легенько поцілувала його.

— Жало витяг?

— Оси його не залишають. Це бджоли. У них жало із зазублинами, а в оси — гладке. Ось чому оси такі небезпечні. Вони можуть жалити знову й знову.

— Джеку, ти впевнений, що для Денні воно безпечне?

— З димовою шашкою я все зробив за інструкцією. Дається Гарантія, що за дві години ця штука виморить усіх жучків-павучків до єдиного, а потім розсіється безслідно.

— Ненавиджу, — сказала вона.

— Кого... ос?

— Усе, що кусається, — відповіла Венді. Вона схрестила руки на грудях і взялася за лікті.

— Я теж, — сказав Джек і обійняв її.

Наприкінці холу, у спальні, Венді чула, як принесена Джеком знизу друкарська машинка на тридцять секунд оживала, на кілька хвилин запановувала тиша, а потім машинка знову давала коротку чергу. Немов Венді, сидячи в ізольованому доті, слухала автоматичну стрільбу. Тріск машинки звучав для неї музикою; так рівно Джек не працював із другого року їхнього шлюбу, коли він написав те оповідання, яке купив «Есквайр». Він сказав, що на добре чи на зле, але до кінця року хоче закінчити п’єсу й узятися за що-небудь новеньке. А ще він сказав, що йому начхати, чи викличе показана Філ-ліс «Маленька школа» галас; начхати, навіть якщо п’єса провалиться — і в це Венді теж вірила. Сам процес його писання вселяв у неї нескінченно багато надій — не тому, що вона багато чого очікувала від п’єси, а тому, що чоловік, здається, повільно зачиняв масивні двері в кімнату чудовиськ. На ці двері він налягав плечем уже давно, і ось нарешті вони гойднулися, щоб зачинитися.

Кожна натиснута ним клавіша зачиняла їх ще трохи більше.

— Поглянь, Діку, поглянь.

Денні нахилився