Сяйво - Стівен Кінг

— Усе, — сказав.

Вони повернулися до себе в спальню.

— Куди вона тебе вжалила? — запитав він Венді.

— У... у зап’ястя.

— Покажи.

Вона показала укус. Між зап’ястям і долонею, просто над кільцем складочок, була маленька кругла дірочка. Рука навколо неї розпухнула.

— У тебе немає алергії на укуси? — запитав він. — Пригадай! Якщо є, то може бути й у Денні. Чортові виродки вкусили його п’ять чи шість разів.

— Ні, — відповіла вона вже спокійніше, — я... просто я їх ненавиджу, ото й усе. Ненавиджу.

Денні сидів на краю ліжка, тримаючись за ліву руку, і дивився на них. Обведені від шоку білим очі докірливо зорили на Джека.

— Тату, ти сказав, що всіх убив. Рука... справді боляче.

— Покажи, доко... Ні, чіпати її я не збираюся. Тоді ще дужче болітиме. Просто покажи руку.

Він послухався, і у Венді вирвався стогін.

— О, Денні... бідолашна ручка!

Пізніше лікар нарахував одинадцять укусів. Зараз вони побачили тільки розсип крихітних дірочок, немов долоня й пальці були присипані зернятками червоного перцю. Рука дуже спухла. Як у мультфільмах, де Кролик Баґз або Каченя Деффі щойно гахнули себе молотком по лапі.

— Венді, сходи-но у ванну по той аерозоль, — велів він.

Вона пішла по ліки, а Джек присів поруч із Денні й обійняв його за плечі.

— Побризкаємо, а тоді я кілька разів зніму її поляроїдом, доко. І цю ніч ти поспиш із нами, о’кей?

— Добре, — сказав Денні. — А навіщо ти хочеш фото-графувати?

— Може, вдасться декого затягати по судах.

Повернулася Венді з балончиком аерозолю у формі вогнегасника.

— Боляче не буде, любий, — сказала вона, знімаючи ковпачок.

Денні простягнув руку, і Венді обприскувала її по обидва боки, поки та не заблищала. Він глибоко, тремко зітхнув.

— Пече? — запитала вона.

— Ні. Краще.

— А тепер оце. Нумо, з’їж. — Вона простягнула йому п’ять таблеток аспірину в жовтогарячій оболонці. Денні взяв їх і одну за іншою покидав у рот.

— Аспірину не забагато? — запитав Джек.

— Укусів забагато, — сердито фиркнула вона. — Джеку Торренсе, йди-но і позбудься цього гнізда. Зараз же.

— Хвилинку.

Він підійшов до гардеробу і з верхньої шухляди дістав поляроїд. Там же знайшов кілька кубиків для спалаху.

— Джеку, що ти робиш? — трохи роздратовано поцікавилася Венді.

— Він хоче сфотографувати мою руку, — серйозно пояснив Денні, — а потім ми затягаємо декого по судах. Правда, тату?

— Правда, — тужно сказав Джек. Він знайшов синхронізатор і підключив спалах до камери. — Простягни руку, синку. Я розраховую одержати по п’ять тисяч за укус.

— Що ти верзеш? — Венді майже кричала.

— Ось що я тобі скажу, — сказав він. — Я зробив усе, як було сказано в інструкції до цієї клятої димової шашки. Ми подамо на них до суду. Клята штука виявилася бракованою. Ясна річ, бракованою. Як же інакше пояснити це?

— А, — сказала вона тоненьким голоском.

Він зробив чотири знімки й кожну світлину віддавав Венді — засікти час на маленькому годиннику-медальйоні, який вона носила на шиї. Денні, захоплений думкою, що його покусана рука може коштувати тисячі й тисячі доларів, почав отямлюватися від переляку й проявляти активний інтерес. У руці пульсував тупий біль, і трохи боліла голова.

Коли Джек забрар апарат і розклав знімки на шафі, щоб вони просохнули, Bv нді сказала:

— Ми повеземо його сьогодні до лікаря?

— Тільки якщо справді буде дуже боліти, — відповів Джек. — Якщо в людини алергія на осину отруту, вона проявляється за тридцять секунд.

— Проявляється? Що ти...

— Кома. Або судоми.

— О Господи. — Вона вхопилася за лікті й стиснулася. Вигляд у неї був блідий і змучений.

— Як ти себе почуваєш, синку? Поспати зможеш?

Денні закліпав. Кошмар розвіявся, перетворившись у

підсвідомості хлопчика на щось невиразне, невизначене, але переляк ще не минув.

— А можна спати у вас?

— Звичайно, — сказала Венді. — Ох, любий, як жаль...

— Усе нормально, мамо.

Вона знову розплакалася, і Джек поклав їй руку на плече.

— Венді, клянуся, я все зробив за інструкцією.

— Ти знищиш його вранці? Будь ласка.

— Звичайно.

Усі троє лягли, і Джек уже хотів було вимкнути лампу над ліжком, як раптом завмер і замість цього відкинув ковдру.

— Гніздо теж треба сфотографувати.

— Тільки одразу повертайся.

— Добре.

Він пішов до шафи, вийняв камеру та останній кубик для спалаху й показав Денні кружечок з великого і вказівного пальців. Денні посміхнувся й здоровою рукою зробив у відповідь те ж саме.

«Ото хлопець, — думав він, ідучи до кімнати Денні. — Усе як слід, і ще трішки».

Люстра все ще горіла. Джек перетнув кімнату, і коли глянув на столик поруч із двоповерховим ліжком, по шкірі в нього забігали мурашки. Волоски на шиї стали сторчма, так, що аж закололо шкіру.

Крізь прозору миску гніздо було ледь помітне. Усе скло зсередини кишіло осами. Важко сказати, скільки їх там було. Принаймні, п’ятдесят. А може, сто.

Серце в грудях билося повільними поштовхами. Він відзняв гніздо, а тоді опустив апарат, щоб дочекатися, поки оси знову розповзуться. Він обтер губи долонею. У голові знову й знову прокручувалась одна і та ж думка, їй вторив

(ти не стримався, ти не стримався)

майже забобонний страх. Повернулися. Він убив ос, але вони повернулися. Подумки він почув, як волає перелякане, заплакане личко