Сяйво - Стівен Кінг

— Зараз можете йти додому, — спокійно сказав Джек. — Завтра зустрінемося знову.

Але до кінця тижня команду покинуло шестеро учнів, двоє — досить демонстративно, однак це не мало великого значення: адже на той час Джекові вже повідомили, що він звільнений.

Проте йому якось вдавалося не торкатися пляшки, а це вже неабищо, вважав Джек.

І ненависті до Джорджа Іетфілда він не мав. Безсумнівно. Не сам Джек діяв — над ним вчинено дію.

«Ви ненавидите мене тому, що знаєте...»

Але він не знав нічого. Він готовий був заприсягтися в цьому, як і в тому, що перевів таймер уперед не більше ніж на хвилину.

По даху, поруч із дірою в черепиці, в’яло повзали дві оси.

Він спостерігав за ними, поки ті не розправили крила — неправильні з погляду аеродинаміки, але незбагненно дужі — й не полетіли із дзижчанням геть, у сяйво жовтневого сонця, можливо, щоб ужалити ще когось.

Скільки він уже сидить тут, з неприємним подивом дивлячись на цю діру, відчитуючи себе за давні гріхи? Він подивився на годинника. Майже півгодини.

Джек спустився до краю даху, перекинув ногу вниз і просто під навісом намацав верхній щабель драбини. Він піде в сарай, де високо на полиці, щоб не дістав Денні, зберігається димова шашка. Він візьме її, повернеться нагору, і тоді буде їхня черга дивуватися. Джек щиро вірив у це. Тебе можуть ужалити — і ти можеш вжалити у відповідь. За дві години гніздо стане жованим папером, і Денні, якщо захоче, зможе забрати його до себе в кімнату — коли Джек був маленьким, у нього було таке гніздо, від якого слабко пахло димком і бензином. Денні зможе повісити його просто над узголів’ям. Нічого страшного не станеться.

— Мене попускає.

У полуденній тиші слова Джека пролунали впевнено, і звук власного голосу заспокоїв його, хоч він і не збирався говорити це вголос. Його справді попускало. Можна було поступово перейти від пасивності до активних дій і заново оцінити те, що одного разу мало не позбавило Джека розуму, як щось нейтральне, що спричиняє лише академічний інтерес, та й то при нагоді. Якщо місце, де це можна було зробити, існувало — безсумнівно, воно було тут.

Він спустився вниз по димову шашку. Вони заплатять. Заплатять йому за укус.

Два тижні тому на задньому дворі Джек знайшов чималий пофарбований набіло плетений стілець і, попри заперечення Венді, що, слово честі, потворнішого вона нічого не стрічала, переніс на ґанок. Зараз, улаштувавшись на цьому стільці, він читав «Ласкаво просимо у важкі часи» Е. Л. До-ктороу, і тут по під’їзній дорозі в готельній вантажівці приїхали дружина з сином.

Розвернувши машину, Венді хвацько в’їхала на стоянку, спершу давши повний газ, а потім одразу вирубавши його. Єдина задня фара вантажівки згасла. Після того як вона вимкнула запалювання, мотор ще сварливо побурчав і врешті замовк. Джек підвівся зі стільця й легкою ходою рушив їм назустріч.

— Привіт, тату! — крикнув Денні й побіг угору по схи-лу. У руці в нього була коробка. — Поглянь, що мені мама купила!

Джек підхопив сина на руки, двічі покружляв і чмокнув у губи.

— Джеку Торренсе, Юджине О’Ніле свого покоління, американський Шекспіре! — сказала з посмішкою Венді. — Дивно зустріти вас тут, так високо в горах.

— Люба пані, я більше не міг терпіти черні, — відповів він і обняв її. Вони поцілувалися. — Як з’їздили?

— Чудово. Денні скаржився, що я увесь час смикала машину, але один раз я її не поставила на ручник і... ой, Джеку, ти закінчив?

Вона дивилася на дах, і Денні глянув туди ж. Коли він побачив на даху західного крила широку латку нової черепиці, що зеленіла яскравіше, ніж решта, обличчя хлопчика прорізала неглибока зморшка. Потім він опустив очі до коробки, яку тримав у руках, і обличчя знову прояснилося. Жахи, які йому показав тоді Тоні, по ночах верталися, переслідуючи його в усій своїй первісній виразності, але сонячного дня відмахнутися від них було легше.

— Поглянь, тату, поглянь!

Джек узяв у сина коробку. У ній виявилася іграшкова ма-лшна, зроблена за однією з карикатур Великого татуся Рота, якими раніше Денні не раз захоплювався, — Файний Фіолетовий «Фольксваґен». На коробці було намальоване велике фіолетове авто, його брудний слід висвічували фари довгого кадилака «купе-де-вілль» 59 року випуску. Крізь дах лімузина, ухопившись пазуристими лапами за кермо внизу, визирав монстр — величезний, весь у бородавках, налиті кров’ю очі вилазили з орбіт, посмішка була маніяцькою. Позаду з-за повороту виїжджало величезне англійське гоночне авто.

Венді усміхалася, і Джек підморгнув у відповідь.

— Ось чим ти мені подобаєшся, доко, — сказав Джек, віддаючи коробку. — Тобі до смаку все спокійне, тверезе, самозаглиблене. Ти — справжній татів синок.

— Мама сказала, ти допоможеш мені його зібрати, як тільки я зможу прочитати всього першого «Діка і Джейн».

— Тоді це буде наприкінці тижня, — сказав Джек. — Що ще маєте в цьому симпатичному фургончику, мем?

— Ні-і. — Вона схопила його за руку й потягнула назад. — Не заглядай. Дещо з цього — для тебе. Ми з Денні віднесемо все в дім, а ти можеш забрати молоко. Воно в кабіні на підлозі.

— Ось що я для тебе таке, — закричав Джек, плеснувши себе долонею по лобі. — Просто в’ючний кінь, звичайна сільська худобина. Неси туди, неси сюди, неси не знаю куди...

— Неси-но це молоко в кухню, містере.

— Це вже занадто! — вигукнувши так, Джек бухнувся на землю, а Денні стояв над ним і гиготів.

— Уставай, уставай, бугаю здоровий, — сказала Венді й тицьнула Джека носаком кросівки.

— Бачиш? — запитав він Денні. — Вона обізвала мене бугаєм. Ти свідок.

— Свідок, свідок! — радіючи, підхопив Денні й перестрибнув через розпростертого на землі батька.

Джек сів.

— До речі,