Сяйво - Стівен Кінг
— Я не-не-не з-з-затинаюся!
— Не кричи на мене.
— Ви х-хочете п-підловити мене! В-вам не х-хочеться, щоб я 6-6ув у вашій ч-чортовій к-к-команді!
— Не кричи, кажу. Поговорімо розумно.
— Та йд-ди т-ти!
— Джордже, якщо ти впораєшся із затинанням, я з радістю залишу тебе в команді. Ти добре готуєшся до всіх практичних занять і класно вмієш розкрити суть питання — а отже, тебе рідко можна застати зненацька. Але користі від цього мало, якщо ти не в змозі впоратися із...
— Я н-н-ніколи н-не затинався! — вигукнув той. — Це в-все в-ви! Якби дис-скусійною к-к-командою керував х-хто-небудь і-і-інший, я б міг...
Норов Джека знайшов іншу лазівку.
— Джордже, якщо ти не навчишся давати собі з цим раду, з тебе ніколи не вийде класний юрист. Закон — не футбол. Дві години щовечірніх тренувань не позбавлять тебе від цього. Чи ти гадаєш, що підведешся на засіданні ради й скажеш: «А т-т-тепер, д-д-джентльмени, з-з приводу цього п-пору-шення...»
Джек раптом почервонів — не від гніву, а від сорому за власну жорстокість. Адже перед ним була не зріла людина, а сімнадцятилітній хлопчак, який зіткнувся з першою серйозною катастрофою життєвих надій, і хтозна — чи не просив той, єдиним можливим для себе чином, щоб Джек допоміг йому знайти вихід, упоратися з ситуацією.
Джордж кинув на нього останній лютий погляд; слова застрявали між скривлених, неслухняних губ, намагаючись вирватися назовні.
— В-в-ви пе-переставили т-таймер! В-ви не-ненавидите мене, б-бо з-з-знаєте... ви знаєте... з-з-з...
Тамуючи крик, він кулею вилетів із класу, так ляснувши дверима, що аж скло задеренчало. Джек так і стояв, скоріше відчуваючи, аніж чуючи гучний тупіт «адідасів» Джорджа по коридору. Першою думкою Джека, якого ще не відпустили ні його норов, ні сором за глузування над затинанням Джорджа, була якась нездорова радість: уперше в житті Джор-джеві Гетфілду знадобилося те, чого він не міг одержати. Перший раз трапилася неприємність, яку не можна було поправити за допомогою всіх татових грошей. Неможливо дати хабаря мовному центру. Неможливо запропонувати язикові п’ятдесятидоларову надбавку на тиждень і премію до Різдва, щоб він тільки погодився перестати поводитись так, як голка програвана на скособоченій платівці. Потім сором повністю поглинув радість, і Джек відчув себе так, як почувався, зламавши руку Денні.
«О Господи, я ж не мерзотник. Будь ласка».
Подібна хвороблива радість із приводу відступу Джорд-жа була радше в дусі персонажа п’єси, Денкера, ніж драматурга Джека Торренса.
«Ви ненавидите мене тому, що розумієте...»
Тому, що розумієте... що?
Що таке він міг розуміти про Джорджа Гетфілда, щоб зненавидіти його? Що перед Джорджем лежить усе майбутнє? Що він трохи схожий на Роберта Редфорда й усі дівчиська припиняють базікання, коли в басейні він робить подвійне сальто з трампліна? Що він грає у футбол і бейсбол із природною, незавченою грацією?
Смішно. Нісенітниця. Джек ні в чому не заздрив Джор-джеві Гетфілду. По правді кажучи, злощасне затинання значно дужче засмучувала Джека, ніж самого Джорджа — адже той справді міг би стати чудовим сперечальником. А якби Джек і перевів таймер уперед — чого він, зрозуміло, не робив, — те лише з однієї причини: і йому, й іншим членам команди робилося ніяково від зусиль Джорджа. Вони страждали від цього так само, як страждаєш, коли промовець на вечірніх заняттях забуває щось зі свого тексту. Якби він і перевів таймер уперед, то просто, щоб... щоб вирятувати Джорджа з такої незручної ситуації.
Але він не переводив таймер. У цьому він був цілком упевнений.
6 “Сяйво" ^
За тиждень він виключив Джорджа з команди й цього разу тримав себе в руках. Усі крики й погрози виходили від Джорджа. Ще за тиждень під час практичного заняття він вийшов на стоянку, щоб забрати з багажника «фольксваґе-на» залишену там стопку довідників, і виявив, що Джордж стоїть на одному коліні — довге світле волосся звисало на обличчя, а в руці у нього мисливський ніж. Джордж різав праву передню шину «фольксваґена». Задні шини були вже порізані, й «жук» осів на них, як маленький втомлений пес.
В очах Джека все стало червоним, і про сутичку він пам’ятає дуже мало. Пам’ятає хрипке гарчання, начебто своє:
— Гаразд, Джордже. Якщо тобі так хочеться, ходи-но сюди, отримай своє!
Він пам’ятає, як Джордж підняв здивовані, повні страху очі. Він сказав: «Містере Торренсе...», немов збирався пояснити, що це просто непорозуміння. Коли він прийшов сюди, шини були вже спущені, а сам він просто зчищав бруд із передніх протекторів кінчиком ножа, який зовсім випадково виявився у нього в руках...
І тут, стиснувши кулаки, у розмову вступив Джек; здається, він посміхався. Він не був упевнений у цьому.
Джордж стиснув ніж зі словами: «Краще не підходь!» Це було останнім, що запам’ятав Джек.
Наступний його спогад — міс Стронґ, учителька французької, тримає його за руки й зі слізьми кричить:
— Перестаньте, Джеку! Перестаньте! Ви його вб’єте!
Кліпаючи, він тупо оглянувся. Мисливський ніж поблискував на асфальті за чотири ярди від них. «Фольксваґен»
Джека, його бідолашний старенький «жук», ветеран безлічі диких п’яних опівнічних поїздок, сидів на трьох спущених шинах. На правому крилі Джек побачив вм’ятину, а в середині вм’ятини дещо ще, і була ця пляма чи то червоної фарби, чи крові. На мить він розгубився, думки повернулися
(Господи, Еле, ми все-таки його переїхали)
до тієї, іншої ночі. Потім він перевів погляд на Джорджа; на Джорджа, який, здивовано кліпаючи очима, лежав на асфальті. Дискусійна група Джека вибігла надвір, вони скуп-чилися біля дверей, вирячившись на Джорджа. З ранки на голові по обличчі текла кров, ранка здавалася невеликою, але кров текла ще й з вуха — імовірно, це означало струс мозку. Коли Джордж спробував підвестися, Джек, вирвавшись від міс Стронґ, рушив до нього. Той затрусився від страху.
Джек поклав руки Джорджеві на груди й уклав його назад.
— Лежи, не рухайся! — сказав він. — Не намагайся підвестися.
Він повернувся до міс Стронґ, яка не зводила з них нажаханих очей.
— Будь ласка, міс Стронґ, сходіть по шкільного лікаря, — сказав він їй.
Тоді вона помчала в будинок. Він подивився на свою дискусійну команду, подивився їм просто
