Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Пізніше, коли господар рушив на свою пообідню прогулянку, він побачив, що Вілліс зрізає траву під деревом і наново обв’язує стовбур дротом. Це вже було смішно. Він не для того платив садівникові чималі гроші, щоб той вовтузився з напівмертвим деревом. Його справа — вирощувати городину. Але забагато мороки сперечатися з ним.
Додому він повернувся десь о пів на шосту. Як не стало Мідж, перестав пити чай пополудні — вже наперед утішався кріслом біля каміна, люлькою, віскі з содовою і тишею.
Вогонь щойно запалили, а димар курівся. У вітальні був якийсь дивний хворобливий запах. Він відкрив вікно і пішов нагору, щоб змінити свої важкі черевики. Коли повернувся, кімнату досі облягав дим, а запах став іще сильнішим. Важко навіть сказати, який. Солодкуватий, незвичний. Він покликав служницю з кухні.
— У домі дивний запах, — сказав він. — Що це?
Жінка увійшла до передпокою із приміщення позаду.
— Який запах, сер? — спитала вона, вже заздалегідь захищаючись.
— У вітальні, — відповів він. — У тій кімнаті повно диму. Ви там щось палите?
Її обличчя прояснилося.
— Це, мабуть, дрова, — сказала. — Вілліс навмисне їх напиляв, сер, казав, що вам сподобається.
— Які ще дрова?
— Він сказав, що з яблуні, сер, з гілки, яку він розпиляв. Дерево яблуні добре горить, я таке завжди чула. Дехто дуже любить. Я сама нічого не чую, але я трохи простуджена.
Вони разом оглянули камін. Вілліс дрібно розпиляв гілку. Жінка, намагаючись йому догодити, наклала дрова одні на одні, щоб добре згоріли до останку. Але сильного полум’я не було. Дим від цих дров був слабенький. Зеленкуватого кольору. Невже вона не помічає цього хворобливого протухлого запаху?
— Ці дрова сирі, — різко сказав він. — Вілліс міг би краще подумати. Подивіться на них. Зовсім не горять.
Обличчя жінки витяглося, насупилося..
— Даруйте, сер, — сказала вона. — Я нічого поганого не помітила, коли прийшла запалити вогонь. Здається, добре зайнялися. Я завжди думала, що дрова яблуні дуже добре горять, і Вілліс так казав. Звелів мені припильнувати, щоб вони горіли у вас цього вечора, він навмисне для вас їх наготував. Я думала, що ви знали і самі так наказали.
— Та ні, все гаразд, — раптом сказав він. — Думаю, поступово вони розгоряться. Це не ваша провина.
Він повернувся до неї спиною і розворушував вогонь кочергою, намагаючись розділити дрова. Доки вона в домі, нічого не вдієш. Його спроби вийняти сирі дрова і викинути їх за дім, а потім принести сухого хмизу і запалити вогонь наново спричинять небажані зауваження. Доведеться перейти через кухню до комірчини, де вони тримали скіпки для розпалювання, а вона дивитиметься і казатиме: «Дозвольте, я сама, сер. Невже вогонь погас?» Ні, він мусить дочекатися, коли вона після вечері все прибере, помиє і піде собі. А до того часу терпітиме запах яблуневих дров, як зуміє.
Він налив собі віскі, запалив люльку і дивився на вогонь. Той геть не давав тепла, а оскільки в домі відключили центральне опалення, у вітальні стало холодно. От знову з дров заструменіла тонка зеленкувата цівка і, здавалося, знову з’явився цей солодкий нудотний запах, відмінний від будь-якого деревного диму, який він знав. Що той дурний садівник наробив… Нащо розпиляв ту гілку? Мусив же знати, що вона сира. Наскрізь сира. Він нахилився вперед, придивився пильніше. Що це там точиться з блідих дров, волога? Ні, то був сік, неприємний, зі слизом.
Він схопив кочергу і роздратовано почав розкидати дрова, розворушувати вогонь, щоб той перетворився на нормальне полум’я. Марно старався. Дрова не горіли. На решітку каміна постійно текла цівка соку, солодкавий запах наповнив кімнату, перевертаючи йому в шлунку. Він забрав склянку, свою книжку, пішов до кабінету, включив електричний камін і сидів собі там.
Це ідіотство. Нагадалися йому давні часи, коли він удавав, що мусить писати листи і тікав до кабінету, бо у вітальні сиділа Мідж. Вона мала звичку позіхати вечорами, коли всю денну роботу було зроблено, — цілковито несвідома звичка. Сідає на канапі з в’язанням, несамовито швидко клацає спицями; і раптом із самої її глибини здіймається протяжне: «Ах… Ах… Ха-ох!», переходячи у неминуче зітхання. Тоді мовчання, лише спиці клацають. Але він, сидячи за книжкою, тільки й чекає, коли почнеться чергове позіхання.
Його охоплював безсилий гнів, пристрасне бажання кинути книжку і сказати їй: «Слухай, якщо ти так стомилася, то, може, краще йди спати?»
Але він стримувався, і тоді, коли вже не міг витерпіти, тікав із вітальні та ховався в кабінеті. Тепер він знову робить те саме, через яблуневі дрова. Через проклятий хворобливий запах тлілого дерева.
Далі сидів у кріслі біля столу, чекаючи вечері. Було вже близько дев’ятої, коли поденниця все прибрала, розстелила йому ліжко і пішла.
Він повернувся до вітальні, куди не заходив від початку вечора. Вогонь погас. Намагався розгорітися, бо дрова стали тоншими, ніж раніше, і низько опустилися в каміні. Попелу було небагато, але хворобливий запах чіплявся за вмирущі вуглинки. Він вийшов на кухню, знайшов порожнє відро для вугілля і повернувся з ним до вітальні. Згорнув туди дрова і попіл. Схоже, у відрі зосталася якась волога або ж дрова досі були сирими, бо тільки-но вони там опинилися, здається, відразу ж потемніли й покрилися якоюсь піною. Він заніс відро до підвалу, відкрив дверці котла центрального опалення і викинув усе всередину.
Занадто пізно згадав, що через теплу весняну погоду центральне опалення вже два чи три тижні як відключили, і коли він зараз не спалить дров, вони там лежатимуть, неторкані, аж до зими. Знайшов папір, сірники, банку гасу, розпалив вогонь, зачинив дверці печі й прислухався до ревіння полум’я. Це має допомогти. Почекав трохи, а тоді піднявся сходами, повернувся до кухонної комірчини і забрав усе потрібне, щоб наново розкласти вогонь у вітальні. Шукання трісок на розпал та вугілля забрало трохи часу, але він терпляче робив, що треба, і нарешті всівся у своє крісло перед розпаленим каміном.
Хвилин двадцять він читав і тут почув, наче стукнули двері. Відклав книжку і прислухався. Спершу нічого. А от знову! Стукали незачинені двері кухонної комірчини. Він підвівся і пішов їх закрити. Ці двері вели до підвальних сходів. Він міг би заприсягтися, що зачинив їх. Напевне, клямка відійшла. Увімкнув світло на сходах і нахилився, щоб перевірити клямку. З нею наче все гаразд. Саме збирався надійно зачинити двері, коли знову помітив запах.
