Сяйво - Стівен Кінг

Джек почував, що даремно він сунув руку у Велике Осине Гніздо Життя. Образ був огидний. Але як метафора реальності здавався корисним. У розпалі літа рука Джека сунулася під якісь згнилі планки — і кисть цієї руки, та й усю її тепер, палив священний, праведний вогонь, що руйнує свідомі думки, робить застарілою концепцію цивілізованої поведінки. Чи можна очікувати від вас, що ви будете чинити як мисляча людська істота, якщо вашу руку простромлюють розжарені гострі голки? Чи можна очікувати, що ви будете жити в любові й злагоді зі своїми рідними й близькими, якщо ситуація (ситуація, яку Джек уважав настільки безневинною) така, що з діри піднімається коричнева розлютована хмара й стрілою летить просто на вас? Чи можна вважати вас відповідальним за свої вчинки, якщо ви стрімголов біжете по похилому даху за сімдесят футів над землею, не знаючи куди, забувши, що ноги, спотикаючись у паніці, можуть не втримати і ви незграбно впадете на водостічний жолоб і далі, вниз, де на бетоні чекає смерть? Джек думав, що не можна. Коли здуру сунеш руку в осине гніздо, то не укладаєш із дияволом угоду про те, щоб забути про своє цивілізоване «я» з його пастками — любов’ю, повагою, честю. Це просто трапляється з вами. Пасивно, не кажучи й слова, ви перестаєте бути розумною істотою і перетворюєтеся на істоту, керовану нервовими закінченнями; з людини із вищою освітою за п’ять секунд ви перетворюєтеся на виючу мавпу.

Він подумав про Джорджа Гетфілда.

Високий, з кошлатим світлим волоссям, Джордж був майже виклично красивим юнаком. У тісних джинсах і стовінґ-тонській куртці з недбало закасаними по лікоть рукавами, що оголювали засмаглі руки, той нагадував Джекові молодого Роберта Редфорда, і він сумнівався, що подобатися для Джорджа — проблема. Не більша, ніж десятьма роками раніше для того чортеняти-футболіста, Джека Торренса. Він міг, не покрививши душею, сказати, що не відчуває до Джорджа ревнощів і не заздрить його красі; фактично, Джек майже несвідомо почав розглядати Джорджа як фізичне втілення героя своєї п’єси, Ґері Бенсона — чудовий контраст із похмурим, згорбленим, старіючим Денкером, що поступово так зненавидів Ґері. Але сам Джек Торренс ніколи не мав таких почуттів до Джорджа. Якби все було так, він би зрозумів це. У цьс*му він був цілком упевнений.

На його уроках у Стовінґтоні Джордж пас задніх. До академічної успішності футбольної й бейсбольної зірки більших вимог не висували, і той задовольнявся «С» й час від часу «В» з історії чи ботаніки. Затятий суперник на полі, до навчання Джордж був байдужий — такі в класі розважаються. На цьому типові людей Джек знався більше з власного навчання в середній школі й коледжі, ніж зі свого куцого викладацького досвіду. Джордж Гетфілд прикидався. Він умів бути в класі спокійним і невимогливим, але, якщо застосувати правильний набір стимулів до змагання (однаково що прикласти електроди до скронь чудовиська Франкенштейна, кисло подумав Джек), Джордж міг перетворитися на нищівну силу.

У січні Джордж разом із двома дюжинами інших учнів проходив відбір у дискусійну команду. Із Джеком він був цілком відвертий. Його батько — юрист акціонерного товариства — хотів, щоб син пішов по його стопах. Джордж, не маючи палкого бажання зайнятися чимось іншим, не заперечував. Оцінки в нього були не найкращі, але це, зрештою, лише середня школа, часу залишалося ще чимало. Якби «може» раптом перетворилося на «повинен», батькові Джорджа було на кого натиснути. Власні атлетичні таланти Джорджа відкрили б й інші двері. Але Браян Гетфілд вважав, що його син повинен увійти в дискусійну команду. Непогана практика, до того ж на щось подібне завжди звертають увагу екзаменаційні комісії в юридичних коледжах. Тому Джордж зайнявся дебатами, а наприкінці березня Джек вигнав його з команди.

Накінець зими внутрішньокомандні диспути запалили спортивну душу Джорджа Гетфілда. Він став нещадним і рішучим сперечальником, люто готуючи свої «за» або «проти». Неважливо, яким був предмет суперечки — легалізація марихуани, відновлення страти чи дотації на дефіцит пального. Джордж набив руку, але був такий агресивний, що йому стало однаково, що саме обстоювати, — риса, як знав Джек, напрочуд рідкісна й цінна навіть для сперечальників високого рівня. Душа справжнього сперечальника не надто відрізняється від душі політичного авантюриста — обидві спраглі вирішального шансу. Поки що все йшло добре.

Але Джордж Гетфілд затинався.

Цей недолік був непомітний у класній кімнаті, де Джордж завжди бував спокійний і зібраний (незалежно від того, виконав він домашнє завдання чи ні), і тим паче не впадав в око на футбольному полі Стовінґтона, де балакучість не є доблестю й де іноді за це можна вилетіти із гри.

Джордж починав затинатися, коли добряче запалювався на диспуті. Що дужче він гарячкував, то гірше виходило. Варто йому було відчути, що аргументи опонента слабкі й одноманітні, як між його мовними центрами й ротом виникало щось на кшталт інтелектуального правця, так що він сильно пригальмовував, а час збігав. Боляче було дивитися на це.

— От-т-тож, я г-г-ад-даю, н-нам в-в-варто з-зам-мис-литися н-над т-тим, що ф-ф-факти, які п-подав м-містер Д-д-дорскі, втрач-чають свою ак-к-ктуальність ч-через те...

Дзвенів дзвінок, і Джордж збентежено обертався, люто зиркаючи на Джека, що сидів поруч із таймером. У такі моменти Джордж червонів, а його рука судорожно стискала папери.

Після того як Джек вигнав багатьох виразно бездарних учнів, він ще довго тримав Джорджа. Згадалося, як одного разу, надвечір, приблизно за тиждень до того, як Джек неохоче опустив сокиру, Джордж затримався після того, як інші розбіглися, і сердито обвинуватив Джека:

— В-ви перевели таймер уперед.

Джек підняв очі від паперів, які прибирав у портфель.

— Джордже, про що ти?

— Ви не д-дали мені мої п’ять хвилин цілком. Ви перевели його вперед. Я д-дивився на годинника.

— Таймер і годинники можуть іти трохи по-різному, Джордже. Цієї клятої штуковини я й пальцем не торкався. Слово скаута.

— Н-н-ні, торкалися!

Войовничість Джорджа, відображена в його погляді рішучість «обстоювати-свої-права» розпалили власний норов Джека. Він уже два місяці, два страшенно довгих місяці не прикладався до пляшки, і ним аж струсило. Він зробив останню спробу не зірватися.

— Запевняю тебе, Джордже, це не так. Справа у твоєму затинанні. Не знаєш, звідки воно? У класі ти не