Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
— Оце ви правильно вчинили, бароне, — схвалив монах. — У простих людей є лише один спосіб протистояти Нечистому — праведна віра, і лише один засіб боротьби з його слугами — срібна зброя.
— Ну, щодо зброї, то з цим у нас ніяких проблем, — барон поплескав рукою по ефесу свого меча. — Хоча шестеро моїх людей та я — це все, що можу запропонувати до послуг короля Ґуннара, усі ми споряджені як годиться.
Монах кивнув:
— Нехай вам щастить, бароне. Хай буде з вами Господь у вашій боротьбі за Правду і проти Кривди. Хоча ми з вами трохи по-різному віримо в Бога, та Він у нас один і Він — на нашому боці. Він не зоставить вірних чад своїх на поталу Нижньому Світові… Так, направду скрутні часи нині настали — але не тому, що багато людей потрапили в обійми Сатани, радше якраз навпаки: слуги диявола вкрай знахабніли саме тому, що настали скрутні часи. Тут ви плутаєте причину з наслідком. Ну, а скрутні часи… Що й казати, ви ж бо все знаєте. Хто зараз на троні верховного короля? Ференц Карой, великий інквізитор — звичайна людина, хай він і наймогутніший з нині сущих чаклунів. А торік верховним королем іще був Метр — Великий. За часів моєї молодості великим інквізитором також був Великий, а триста літ тому семеро найвищих керівників Інквізиції були Великі. Тепер немає жодного Великого, нікому боронити нас у Нічиї Літа — тому й настали скрутні часи.
Їхня розмова так зацікавила нас, що ми з Інною навіть забули про їжу. Зрештою я не стерпів, устав з-за столу й підійшов до наших сусідів.
— Перепрошую, панове, що турбую вас, та ми з дружиною випадково почули уривок з вашої бесіди. Ви розмовляєте про дуже цікаві, хоч і не надто веселі речі.
— Ну то й що? — мовив барон, неприязно дивлячись на мене.
— Чи не дозволите нам приєднатися до вашого товариства?
Барон запитливо глянув на монаха.
— Я не заперечую, — сказав той.
— Що ж, прошу, панове, — неохоче відповів барон.
Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його впритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.
— У тому, про що ми розмовляємо, — сказав монах, коли ми повсідалися, — немає нічого цікавого, ласкаві панове… Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.
Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але ґрафські титули справили на них неабияке враження.
— Так от, пане ґрафе, пані ґрафине, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.
— Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються дияволові й відправляють чорні меси. Проте в нас це не набуло такого розмаху, щоб драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, яке його ви вкладаєте в ці слова.
— І до речі, — додав я, — про які Нічиї Літа ви говорили?
Монах насторожився.
— Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґалійською ви розмовляєте правильно, але я певен, що ця мова для вас чужа.
— Ви не помиляєтеся, панотче, — відповів я.
„Владе,“ — підказала Інна, — „в ґалійській мові є слово ‘склавон’, що означає ‘слов’янин’.“
„Атож, згадав… Гм, дивним видається це ‘згадав’, якщо ніколи не вчив.“
„Ще б пак!“ — погодилась Інна, а вголос промовила:
— За походженням ми слов’яни.
— O?! — здивовано вигукнув барон. — Jeśte sloviny hospodary mói?
Ми з Інною обмінялися швидкими поглядами.
— То ви слов’янин? — запитав я.
— Tak, tak, jeśm slovin, — енергійно закивав барон. — Slovin-zahorian zo vladarstva Zahorie. Štepan je moje zvisko. Štepan Simič, gazda z Jabloničev. A hospodary, kakovi jeśte sloviny? — Тут барон збагнув, що монах не розуміє нас, і додав ґалійською: — А ви, панове, які саме слов’яни?
— Я полька, — відповіла Інна. — А мій чоловік українець.
Барон Штепан Сіміч похитав головою:
— Ні, не чув про таких.
— Ми з Києва, — про всяк випадок додав я. В глибині душі був певен, що коли навіть сноби-американці, які не бачать далі свого носа, чули про Київ (здебільшого через Чорнобиль та котлети по-київськи), то вже на Аґрісі й поготів мають про нього знати.
Очі барона зблиснули.
— Кийов? — перепитав він.
— Ага! — зрадів я. — Вам знайома ця назва?
— Так, знайома. У нас побутують леґенди, бувальщизни, про кийовського князя Владесвята Красне Слончко і про князя Свентослава, що ходив із військом на грецький Владарград.
— Грецький Владарград? — пожвавився монах.
— Царгород, Візантій, Константинополь, — пояснив я. — Зараз це місто називається Стамбул. Точніше, Істанбул.
— Але ж воно на Основі!
Я знизав плечима:
— Так, справді, на Основі. І Київ на Основі. І ми родом з Основи. А що тут такого?
З несподіваною для свого віку спритністю монах скочив на ноги, схопив розп’яття, що висіло в нього на грудях, і спрямував на нас.
— Диявол хитрий, підступний, але дурний! — погрозливо-урочисто виголосив він. — Йому не ошукати чесних людей.
