Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— Що це означає? — запитав Штепан, встаючи з-за столу. — Нічого не розумію.

— Бо ви тугодум, бароне! Чули, що він сказав? — старий кивнув у мій бік. — Що вони з Основи. А з Основи на Грані можуть переходити лише справжні чаклуни.

Барон пильно подивився на мене.

— Ану ж як вони справді чаклуни? Чи, може…

— Що „може“, дурню! Якби вони були чаклуни, то не казали б таких дурниць. І не розпитували б про Нічиї Літа.

В Штепанових очах майнули блискавки, що не зичили нам нічого доброго. З останньою надією він сказав:

— А якщо вони потрапили на Грані випадково? Як предок герцоґа Бокерського.

— Дурниці! — вперто заперечив монах. — З настанням Нічиїх Літ інквізитори стережуть Основу як зіницю ока. Вони б неодмінно перехопили їх.

— Що правда, то правда, — мусив погодитися барон. — Якщо тільки пан ґраф і пані ґрафиня не набагато старші, ніж здаються, то…

— Ніякі вони не ґраф та ґрафиня, — урвав його монах. — Вони не слов’яни і взагалі не люди. Це діти Сатани. Вбийте їх, бароне!

Все ще вагаючись, Штепан узявся за меча й гукнув до своїх підлеглих:

— K zbroje!

Ми відступили до стіни. Загірські воїни з мечами напоготові оточили нас півколом.

„Я можу підпалити їхній одяг,“ — подумки озвалась Інна. — „Але щось не хочеться.“

„Я теж не хочу завдавати їм шкоди. Хіба вони вороги нам? Аж ніяк! До того ж брати-слов’яни. Цей монах — дурисвіт, щоб його покорчило…“

„Ми теж гарні. Нащо було розпускати язики… Втечемо через стіну?“

„Мабуть, доведеться. Пограємо в кота-мишки, поки знайдемо наших котів,“ — невдало скаламбурив я. — „Але спершу…“

Я вихопив з піхов свого меча і сказав:

— Стривайте, панове лицарі, і ви, панотче. Сталося прикре непорозуміння.

— Jeho mič je zo srebla! — вражено промовив один із загорян.

— Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!

До нас підбіг трактирник.

— Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон поєдинки на гостиних дворах заборонено. Крім того, дуелі в нас суворо реґламентовані, дозволено лише двобої в присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.

— Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан ґраф та пані ґрафиня — пекельні вилупки.

— Це істинна правда, — притакнув монах.

Трактирник аж очі вирячив з подиву.

— Таж це несусвітня дурниця! — вигукнув він. — Ви з глузду з’їхали, панотче, даруйте за відвертість. Пан та пані — шановні чаклуни, вони мають справжніх котів-перевертнів, один із яких самець…

— Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався дияволу! Zabijče ich! Trech ušestkich zabijče! Natymesče!

Барон замахнувся мечем.

„Лишенько!“ — вигукнула Інна. — „Владе, він же вб’є невинного чоловіка! Що робити?“

„Не знаю, Інно, не…“ — Я аж зомлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю.  — „Боже мій! Невже…“

Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару, напевно, позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум’ям голова монаха перелетіла через сусідній стіл і покотилася проходом, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й також запалало зеленим вогнем.

Інна зойкнула й напівзомліла почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обійняв її й пригорнув до себе.

Баронові воїни, що спершу були остовпіли від несподіванки, за кілька секунд оговталися, гуртом накинулись на „монаха“ і стали завзято рубати його тіло на клапті. Від цього видовища мене замлоїло.

Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, однак, не припиняли шматувати „монаха“. Нарешті я збагнув: вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.

Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:

— Даруйте, вельможні панове. Цей вилупок замалим не змусив мене вбити вас.

— Пусте, — сказав я. — Однаково вам це не вдалося б.

Інна підвела голову.

— Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей… оце… бр-р!… — її пересмикнуло з огиди.

— „Диявол хитрий, підступний, але дурний,“ — з усмішкою процитував Штепан слова „монаха“. — Та все ж не такий дурний, щоб з перших своїх слів накликaти на себе підозру. Логічніше було припустити, що ви кажете правду… чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.

Я схвально гмикнув.

— А проте, — вів далі барон, — псевдомонах вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив господаря, який прийшов вам на виручку, диявольським прислужником. Він аж оскаженів від згадки про котів-перевертнів.

— І це вам здалося підозрілим?

— Ще б пак! Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і Чорний Емісар злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши загорянською без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже справді: диявол хитрий, але дурний.

— Проте треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Монах міг виявитися звичайнісіньким аґресивним параноїком.

— Ваша правда,