Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
„А чому б тоді взагалі не переселити всіх мешканців Основи на Грані?“ — спитав я. — „Чому це не зробили давно?“
„Гарне питання. Справді — чому? Можливо, річ в унікальності земної цивілізації. Технолоґічної цивілізації! Ніде на Гранях така цивілізація не могла б розвинутися, і якби Основа була незаселена, уявлення людства про світобудову було б неповне, однобоке…“
Поки ми з Інною обмінювалися цими думками, Штепан заходився розповідати про мету своєї подорожі. Від нього ми дізналися, що після смерті Метра ситуація з нечистю на Аґрісі різко погіршилася, і кілька місяців тому молодий король Ліону Ґуннар VII закликав інших правителів Грані взяти посильну участь в охороні трактового шляху. На цей заклик відгукнулися геть усі королі та князі. Ніхто з них не ризикнув проіґнорувати звернення Ґуннара, під чиїм цілковитим контролем перебував єдиний тракт, що сполучав цю Грань з рештою світу. Штепанів сюзерен, король Загірський, окрім того, що надав у розпорядження Ґуннара роту своїх ґвардійців, ще й дозволив тим васалам, яким не сиділось на місці, стати на тимчасову службу до ліонської армії — але за умови, що ця служба буде пов’язана лише з охороною трактового шляху. Барон та його шестеро воїнів були вже третім загоном добровольців із Загір’я.
Позаяк ми також прямували до Альбіни, столиці Ліону, Штепан люб’язно запропонував їхати далі разом. Власне, ми були б тільки раді пристати на його пропозицію, але, судячи з останніх подій, наша присутність могла наразити на небезпеку всіх тих, хто супроводжуватиме нас у дорозі. Коли Інна виклала баронові ці міркування, він відповів:
— Я та мої люди не з боязких, пані, ми звичні до небезпеки. До того ж боротьба з нечистю — наш обов’язок як християн і просто як чесних людей. А ще нагадаю ваші ж слова про те, що ви зовсім нічого не тямите в багатьох очевидних речах. Через це можете мати великі неприємності не лише від нечисті, а й від усіляких фанатиків, які в кожному підозрілому незнайомцеві вбачають слугу Сатани.
— Мабуть, ваша правда, пане Сіміч, — погодився я. — Тільки зрозумійте нас правильно, нам навіть на думку не спадало, що вас і ваших людей може злякати небезпека. Просто ми не хочемо, щоб через нас постраждали інші люди.
— Я все розумію, монсеньйоре, — кивнув він. — І ще раз повторюю: вважаю за свій обов’язок допомогти вам.
— Це дуже мило з вашого боку, бароне, — ввічливо відповіла Інна. — Ми з удячністю приймаємо вашу пропозицію. Коли ви збираєтесь вирушати?
— Якомога швидше. Я й мої люди готові виїхати негайно. Отже, все залежить від вас.
Цієї миті за дверима почулося голосне нявчання, а відтак пролунав стурбований голос Леопольда:
— Інно, Владиславе, ви тут? Відчиніть. З вами все гаразд?
Я встав зі стільця й відчинив двері. Тут-таки до кімнати увірвався наїжачений Леопольд; за ним чимчикувала як завше незворушна Лаура. Змірявши нас прискіпливим поглядом і переконавшись, що ми цілі й неушкоджені, кіт трохи заспокоївся, підійшов до Інни й потерся об її ноги.
— От і добре, — мовив він з полегкістю. — Бачу, ви живі-здорові. А той телепень слуга дорогою такого наплів… Я дуже за вас хвилювався!
— Не турбуйся, котику, з нами все гаразд, — лагідно сказала Інна, взявши Леопольда на руки. — Завдяки баронові все обійшлося.
Кіт зрозумів, що йдеться про нашого співрозмовника, і з цікавістю поглянув на Штепана.
— Дуже мило, бароне. Мене звати Леопольд. А це, — він вказав лапою на кішку, — моя подруга Лаура. Дружина, можна сказати.
— Радий нашому знайомству, Леопольде, — чемно відповів Штепан. — Я ще жодного разу не спілкувався з котами-перевертнями. На моїй батьківщині, в Загір’ї, мешкає лише шість твоїх одноплемінників, і всі вони — кішки.
Ми з Інною не розпитували барона, чому він надає такої ваги статі котів, бо вже знали: лише перевертні-самці мають людський інтелект і вміють розмовляти, проте вони народжуються вкрай рідко — приблизно один раз на тридцять-сорок окотів. За словами Шако, нам неймовірно пощастило, що в першому ж виводку Леопольда й Лаури був „хлопчик“.
— То що ж, зрештою, сталося? — запитав Леопольд. — Зі слів того бовдура я зрозумів лише, що вам загрожувала небезпека.
Інна стисло розповіла йому про зустріч з Чорним Емісаром.
— Горе та й годі! — скрушно констатував кіт, вислухавши її. — Вас ні на мить не можна лишати без догляду, неодмінно вскочите в якусь халепу. Ну що за лихо на мою голову!
Ми з Інною мимоволі всміхнулися. Зарозумілість Леопольда, його звичка ставити себе в центр Всесвіту завжди потішали нас.
— Ви добре відпочили? — спитала у кота Інна.
— Чудово. Вволю поспали, а коли прокинулися, Ларс, хазяйський хлопчина, нагодував нас усілякими лагоминами. Я побалакав з ним трохи, потім ми побігли гуляти… А чому ти питаєш?
— Ми вже мусимо їхати, котику. Тож тобі й Лаурі доведеться знову стати кіньми.
Леопольд труснув головою.
— Не заперечую. Треба, то треба. Коли вирушаємо?
— Негайно, — сказав я і повернувся до Штепана. — За півгодини ми будемо готові. Вас це влаштовує?
— Цілком, — відповів барон. — Сподіваюсь, ми ще встигнемо прибути в Хаседот до закриття міської брами. Правда, з котом-перевертнем нас пропустять і посеред ночі, але краще уникнути зайвих суперечок з вартовими. — Він підвівся. — А зараз я, з вашого дозволу, піду. Треба попередити моїх людей про від’їзд, а також перевірити, чи добре нагодовані коні. Трактирник ніби й порядний чоловік, та з людьми його професії слід бути насторожі. Зайва довірливість клієнтів розбещує їх.
За хвилину після того, як Штепан пішов, до нас піднявся трактирник. Він уже знав, про від’їзд і розсипався в перепрошеннях
