Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— Та ні, дещо знаємо, — сказала Інна. — У нас теж багато говорять про активізацію темних сил на межі тисячоліть. Проте ситуація з нечистю на Основі, видно, не така критична, як на Гранях. Принаймні, ми не чули, щоб десь траплялися Прориви, а Чорні Емісари у нас така велика рідкість, що до сьогодні ми навіть уявлення не мали про їхнє існування.

Штепан трохи подумав, потім невпевнено кивнув:

— Гадаю, в цьому немає нічого дивного. Вочевидь, інквізитори таки виконують свій найперший обов’язок, старанно боронять Основу, і дарма деякі гарячі голови звинувачують їх у бездіяльності.

— А хіба Аґріс вони не охороняють?

Наш співрозмовник знову зітхнув і похитав головою:

— Таких провінційних Граней, як наша, сила-силенна. А Основа одна, і її треба оберігати. Якщо згине Аґріс, то світ втратить лише одну незначну Грань. Якщо ж нечисть захопить Основу, то це буде кінець людської цивілізації, загибель усього людства… Всі це чудово розуміють, та від розуміння легше не стає. Як не крути, а своя сорочка ближча до тіла. Ніхто не хоче вмирати, а поготів — потрапляти під владу Нижнього Світу. Тому зараз так багато нарікань на Інквізицію.

„Інно,“ — подумки озвався я. — „Схоже, ми припустилися великої помилки.“

„Що залишили Ланс-Оелі?“ — миттю збагнула вона.

„Атож. Не знаю, з якої причини, та Контр-Основа, на відміну від решти Граней, виявилася неприступною для лихих істот, на зразок того псевдо-монаха…“

„Кажи прямо: для нечисті. Чи ти боїшся цього слова?“

„Ну… гаразд. Нечисть, то нечисть,“ — неохоче поступився я. (Інна мала рацію: слово „нечисть“ мене бентежило. За моєю логікою, визнати Чорного Емісара та йому подібних істот не просто лихими, ворожими людям створіннями, а пекельними вилупками, означало визнати існування диявола, а отже, й Бога; я ж у душі залишався людиною невіруючою… в усякому разі, не релігійною.) — „Так от. Тепер я вважаю, що Метр мав вагомі підстави помістити нас у замкнений світ Контр-Основи, де ми могли вільно розвивати свої здібності, не ризикуючи натрапити на всіляку нечисть.“

„А тут вона аж кишить.“

„Отож-бо. За цих обставин наші неконтрольована маґія стає ще небезпечнішою. Не наважусь передбачити, як це може вплинути на тутешню напружену ситуацію, та підозрюю, що не найкращим чином. А якщо Штепан не помилився в своїх здогадах, і Чорний Емісар з’явився не випадково, а через нас, то виходить, що з перших же кроків на Аґрісі ми привернули до себе увагу.“

„Цікаво, чому?“

„Хтозна. Може, тому що ми ненавчені чаклуни і з нами легко впоратися. Певно, ці злі сили, хай звідки вони походять, визнали нас потенційними ворогами і не хочуть, щоб ми опанували свою силу… Втім, це тільки припущення, проте я боюся, що воно дуже близьке до істини. Так чи інакше, а Метр знав, що робив, коли запрограмував Леопольда перенести нас на Ланс-Оелі.“

„А ми були такі дурні й нетерплячі, що втекли звідти,“ — резюмувала Інна. — „З райських кущів у самісіньке пекло. Адам та Єва втратили місце в Едемі з необачності, вони навіть гадки не мали, що їх чекає така страшна кара. Ми ж з тобою покинули наш Едем з власної волі… Ти пропонуєш повернутися?“

„З допомогою Леопольда? Ні, красно дякую! Краще пошукаємо інквізиторів. Після всього почутого від барона я вже схиляюся до думки, що їм і так клопотів вистачає, а для повного щастя бракує тільки двох чаклунів-недоуків. Найпевніше, вони просто повернуть нас на Ланс-Оелі. Можливо, вище керівництво Інквізиції від самого початку знало про нас і вважало, що все йде нормально. А може, так було задумано давно: в ці скрутні часи використовувати Контр-Основу як дитячий садок для юних чаклунів.“

„Якщо навіть так,“ — зауважила Інна, — „то все одно нас не можна звинуватити в тому, що ми виявилися неслухняними і невдячними вихованцями. І Метр, і Ференц Карой, і решта, хто мав стосунок до цього задуму, самі винні. Треба було відразу все пояснити, дати змогу попрощатися з рідними… Словом, Владе, не журися. Ми не даремно здійснимо цю подорож. Хоч там як, а ми доб’ємося свого і змусимо цих добродіїв улаштувати нам зустріч з батьками, чи, в крайньому разі, передати їм від нас звістку.“

„Звичайно,“ — погодився я.

„І між іншим,“ — додала Інна. — „Нарешті я зрозуміла, чому так склалося, що на Гранях усі знають про Основу, а на Землі майже ніхто не чув про Грані.“

„І чому?“

„Річ в особливому статусі Основи. Ми й раніше знали, що вона злютовує весь Світовий Кристал, проте в світлі того, що ми з’ясували сьогодні, цей суто науковий факт набуває загрозливого звучання. Як видно, ті сили, що прагнуть знищити людство, також про це знають. І тоді стає зрозуміло, чому контакти Землі з рештою світу зведені до мінімуму. Це не чиясь забаганка, а сувора необхідність, це справа всесвітньої безпеки. Та якщо мешканцям Граней можна сказати: ‘Бувайте де завгодно, тільки не потикайтеся на Основу’, то стосовно до наших ‘земляків’ це був би чистісінький садизм: ‘Атож, у Всесвіті є багато населених світів, декотрі з них зовсім поруч, і потрапити туди неважко. Але для власного ж добра, ви, мешканці Основи, мусите сидіти в своєму рідному світі й нікуди не рипатися, бо інакше ми не зможемо контролювати орди нечисті, що прагнуть потрапити на Землю…’ Арґумент загалом переконливий, та я не думаю, що він утішив би мільярди людей, змушених тіснитися на одній, по суті, маленькій планеті. За нинішніх обставин це призвело б до такого потужного соціального вибуху, порівняно з яким усі світові й регіональні війни вкупі з усіма революціями видалися б дитячими пустощами. Втім, це зовсім не заперечує іншого: через природну ізольованість Основи кількість ‘землян’, яким вдалося побувати на Гранях, мізерна, і їхні розповіді про інші світи ніхто