Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— А от що! — сказав я і вже подумки продовжив: „Оце варіант узагальненого атласу неба для Землі (образ кулі з віссю та яскравими точками на ній, що позначали зорі), ось видима нам ділянка (я обвів її червоним контуром).

Інна кинула швидкий погляд у небо над нами.

„Гм… Схоже.“

„Не схоже, а цілком сходиться. Придивись уважніше.“

„Точно! Але ж ми не на Землі…“

„Звісно, ні. Цієї миті зоряне небо Землі на нашій широті й на тій довготі, що відповідає нашому астрономічному часу, має такий вигляд…“ (залишаючи на місці червоний контур, я повернув кулю з зображенням зірок рівно на 180 градусів довкола осі). „А це значить…“

„Що ми на Контр-Основі,“ — здогадалась Інна.

— Атож, — ствердив я вголос. — На Грані, що разом з Землею розміщена на головній осі симетрії Кристалу…

Майже бігцем ми повернулися до бібліотеки і знайшли в „Реєстрі“ коротеньку статтю про Контр-Основу, яка розвіяла наші останні надії. Декретом Інквізиції від 678 року було заборонено прокладати трактові шляхи на Контр-Основу, всі тодішні тракти негайно знищили, а її мешканців переселили на інші Грані. Такі рішучі заходи умотивовували тим, що порушення первісної непроникненості Ребер Контр-Основи негативно відбивається на стійкості Світового Кристалу. Щоправда, як зазначалося далі, сучасна наука довела безпідставність такого твердження, проте формально вищезгаданий декрет не скасовано й досі.

— Видно, Метр полюбляв анаграми, — зауважив я. — Ми тугодуми, Інночко. „Світ“ у коруальській мові позначається словами „monde“ та „lans“, останнє — у значенні: „край“, „країна“, „земля“; а також суфіксами „–onel“, „–anel“. Ланс-Оелі, країна Оелі, видається якоюсь абракадаброю, проте… — подумки я переставив літери у слові Lans-Oelі так, щоб утворилося „іsolanel“. — Виходить „ізоланел“, тобто ізольований, замкнений світ.

— Отже, — похмуро резюмувала Інна, — ми бранці цього світу. А я все сподівалася, що десь на Ланс-Оелі таки існує трактовий шлях. Тепер бачу, нам і справді доведеться навчатися маґії самостійно. Єдина надія, що найближчим часом у нашу глушину забреде якийсь інквізитор. А інакше ми застрягнемо тут надовго.

Я зажурено зітхнув:

— Бідолашні батьки — вони зіб’ються з ніг, розшукуючи нас.

Інна й собі зітхнула:

— А що ми можемо вдіяти? Ми ж геть безпорадні…

Вже через два з половиною місяці після нашої появи на Ланс-Оелі ми з Інною їхали по широкій дорозі під небом Грані Аґріс. Окрім запасу харчів, зміни одягу та чистої білизни, у великих шкіряних сумках на крупах наших коней, Леопольда й Лаури, було також кілька книжок з бібліотеки Кер-Маґні, зокрема довідник „Головні трактові шляхи за станом на 1 січня 1999 року“.

До пошуків швидкого виходу із замкненого світу Контр-Основи нас спонукало кілька обставин, і далеко не останньою була елементарна цікавість. Серед численних наукових моноґрафій, підручників та довідників ми не знайшли жодної (за винятком украй лаконічного „Реєстру“) книги на соціальну тематику — з історії, економіки та політичного устрою світів Граней. Ми мусили вдовольнятися художніми книжками, яких у бібліотеці налічувалось понад двісті томів. Однак знання, здобуті з цього джерела, були доволі непевні, плутані, а подеколи й суперечливі. Що далі, то частіше ми губилися серед цієї купи розрізнених фактів, і вже не знали, чому з прочитаного вірити, а чому — ні. В умовах Граней звична земна логіка раз по раз відмовлялася спрацьовувати.

По-друге, нам не давали спокою думки про рідних. Поза будь-яким сумнівом, вони дуже переживали через наше зникнення, а може, навіть вважали нас загиблими.

По-третє, ми побоювалися за своє життя та здоров’я. Відколи ми потрапили на Ланс-Оелі, у нас почалося лавиноподібне пробудження чаклунських здібностей. Ми ще не вміли повністю їх контролювати, і це могло зле скінчитися.

Так, одного разу я, поринувши в роздуми, не помітив зачинених дверей і пройшов крізь них. Власне, в цьому й полягала хитрість — уявити, що ніякої перешкоди немає. Проте тоді це сталося зі мною вперше, я запанікував і замалим не застряг у дверях. На щастя, все обійшлося легким переляком та зіпсованим халатом, який намертво „вріс“ у деревину. А могло бути й гірше.

Іншого разу Інна спробувала розпалити вогнище в каміні методом пірокінезу, але спрямований нею вогняний імпульс виявився надто сильним і зрикошетив від чавунних ґрат. Згусток енергії ледь не зачепив Інну, пролетів лише кількома сантиметрами правіше і влучив у прикрашену ґобеленами стіну. Добре, що я був поруч, і спільними зусиллями нам вдалося згасити вогонь, перш ніж він перекинувся на сусідні кімнати.

Можна було б навести ще безліч подібних прикладів, та, гадаю, і цих двох досить, аби переконатися, що наші побоювання були небезпідставними.

Але найбільше нас непокоїло, що в результаті невмілих дослідів могли постраждати інші люди. Мимохіть завдаючи шкоди собі, ми все ж таки мали що протиставити власним чарам. Наприклад, Інна була впевнена, що вогняний згусток летів їй прямісінько в обличчя, проте останньої миті вона спромоглася відхилити його вбік. А що було б, якби в той час за її спиною стояла Суальда?… Чи якби тоді я пройшов не крізь двері, а крізь Шако, лишивши в його тілі частину свого халату?… І що, як з необережності, ми, чого доброго, викличемо якогось злого демона?…

— Так діла не буде, — врешті не стерпіла Інна. — Нам потрібен учитель, і то негайно.

— Не заперечую, — сказав я. — Але найперше ми мусимо знайти вихід на інші Грані.

— Про це я й кажу.

— Маєш якусь ідею?

— Так. Правда, божевільну.

— Ну?

— Звернутися по допомогу до Леопольда.

Я аж онімів з подиву й утупився в Інну недовірливим поглядом. Спершу я подумав, що це вона так невдало пожартувала, підкреслюючи безнадійність нашого становища. Але ні, Інна говорила цілком серйозно — і це вразило мене ще дужче.