Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

— Від імені городян, — сказав він хрипкуватим, однак дуже сильним голосом. — Ще одна вдячна промова від імені городян. Дозвольте сказати, ваша величносте.

Голова ще не договорив і від такого нахабства та самозванства йому заціпило. Він тільки хапав ротом повітря, наче акваріумна рибка. Юрба ж, навпаки, дуже зраділа такому поворотові. Із задніх рядів лунало підбадьорливе:

— Нехай говорить!

— Злазьте, голово, годі!

— Шпарте, пане!

Незнайомець, одпихаючи руки сторожі, зустрівся очима зі старим королем. Контестар насупився, глянув на міського голову, на майдан, на Остіна — й кивнув. Сторожа неохоче відійшла, голова стовбичив з непотрібним сувоєм у руках, а незнайомець, відтіснивши його плечем, підійшов до краю помосту.

— Ваша величносте! Ваша високосте! Добродії та городяни! — почав він неголосно, але, як перед цим принца Остіна, його чув увесь майдан. — Від імені багатьох з вас я приніс сюди свою подяку… і насамперед його високості, шляхетному принцові… Кажуть, щоправда, ніби в трьох королівствах давно вже немає шляхетних принців. І знаєте, чому? Шляхетність, мовляв, давно штовхнула б їх назустріч небезпеці, на битву за волю й життя нещасної, півроку тому викраденої драконом принцеси…

Юрба завовтузилася, може, від ніяковості, а може, й од гніву. Остін закам’янів за батьковим кріслом, а Контестар з самого початку промови сидів, похиливши голову, і обличчя його ніхто не бачив. Сторожа обступила промовця кільцем і раз по раз поглядали на короля, чекаючи наказу — схопити, скрутити, вивести. Наказу не було.

— Так кажуть! — підвищив голос незнайомець. — Та хіба хтось із нас слухатиме таку маячню! У давнину справді було заведено визволяти принцес, а не залишати їх чудовиську на забаву. Однак у давнину й лицарі були — ого-го! Визволяли принцес, ще й драконячі голови на списах приносили… Але ж то в давнину! А хто посміє сьогодні осудити принца, котрий не побажав вступити з драконом у бій? Ніхто, любі добродії, бо битися з драконом справді страшно!

У юрбі засвистіли й затюкали, однак і свист, і тюкання негайно стихли, поглинуті загальним гробовим мовчанням.

— Може, хтось із вас, добродії, й не знає, що принцесу Юту з Верхньої Конти півроку тому було викрадено? Розумію, нині в кожного вистачає своїх турбот, а нещасна дівчина, можливо, вже й не чекає визволителя — загинула, замучена, вмерла з горя й сорому… Тож тепер, добродії, і поготів не варто звинувачувати принца — не обов’язково нашого, просто принца взагалі, — що він, мовляв, злякався… Се не боягузтво, а розумна обережність. А хіба його високість не довів свою неабияку мудрість у справах воістину державних?

— Геть звідси, самозванцю! — істерично закричала якась жінка з юрби. — Іди геть! Заткнися! Мовчи!

Не неї цитьнули.

Остін стояв рівно, як укопаний. Лице його, нерухоме наче маска, вкрилося червоними та білими плямами.

І лице, і шия, і навіть пальці, якими він, не помічаючи, смикав край накидки на королівському кріслі.

Незнайомець скорботно розвів руками:

— Проте, добродії мої, ваша величносте і ваша високосте, я взяв слово, щоб дякувати… Дякувати та й годі! Подякуймо ж принцові Остіну за те, що він живий, здоровий і з нами, а якась там юна принцеса… Невелика втрата, зрештою. Та ще й з сусідньої країни.

Люди на майдані ховали очі. Найдурніші, переважно діти та підлітки, голосно питали в сусідів, що цей нахаба верзе. Дехто потихеньку вибирався з юрби й квапливо віддалявся. Натовп порідшав; сторожа коло помосту похмуро перезиралася.

Остін чув шепіт і шушукання; крива посмішка, що майнула в юрбі, вдарила його, неначе ляпас, у кожному кинутому на принца погляді ввижалося глузування. Люди, що хвилину тому його обожнювали, тепер, здавалося, мовчки питали одне одного — а й справді, чи не боягуз наш принц?

Плями на Остіновім лиці змінилися густою фарбою чи то гніву, чи то сорому. Йому захотілося промовця вбити. Просто підійти й убити.

— Співгромадяни! — незнайомець перекрив голосом безладний гамір розгубленої юрби. — У нашого короля гідний спадкоємець! Я пропоную нарешті покласти край дурному давньому звичаєві, коли кожен принц, готуючи себе до сходження на трон, здійснював так званий подвиг… Не треба подвигів, наш принц гарний і так! Гідний, шляхетний принц!..

На майдані реготнули — Остіна мовби торкнулося розпечене залізо. Там, звідки долинув смішок, затіялась і одразу вщухла бійка. Принц оглянув натовп зацькованим поглядом — хтось дивився співчутливо, хтось — глузливо, однак більшість очей мовчки питала: ну що ж ти?

Король підняв голову. Остін з жахом побачив, як батько постарів за ці кілька хвилин. Майдан теж це помітив — і стих.

— Мій син… — ледве вимовив Контестар. Це були його перші слова за весь ранок. — Мій син… — і знову опустив голову.

У батьковому голосі Остінові почулися гіркота й сором. Не чекаючи, поки народ на майдані остаточно розбредеться, він ступив уперед. Кров нарешті відринула від його обличчя, й воно стало біле, наче прапор капітуляції над фортецею.

З якоюсь пристрасною насолодою Остін схопив незнайомця за поворозки плаща, зав’язані під горлом. Схопив, з тріском рвонув, відчуваючи, як перестає смоктати під грудьми огидна слабість, як замінює її звична впевненість і азарт. Труснув балакуна ще раз — юрба заплескала. Штовхнув незнайомця в груди — той відлетів на кілька кроків і ледве втримався на краю помосту.

— Твій чорний рот хай залишається при тобі, блазню, — Остін став руки в боки. — Свої баєчки розповіси жебраком на базарі. А я завтра ж вирушаю на бій з драконом, визволю принцесу й виставлю на ринковий майдан голову проклятого ящера, насаджену на спис. А тебе, базіко, примушу зжерти його язика!

Юрба радісно загорлала. Люди обіймалися, кожен повторював сусідові: от бачиш! Остін стояв над бурхливим людським морем як переможець — мовби драконова голова вже красувалася на списі.

Старий король, пониклий, ослаблий, сидів у своєму кріслі, ні на кого не дивлячись.

Незнайомець, вочевидь, зганьблений, потихеньку зліз з помосту й подався геть. Люди цуралися його, висловлюючи зневагу; якась молодиця плюнула в нього й попала на рукав. Неуважно витираючи її плювок, він вибрів на безлюдну околицю й важко здійнявся у вечірнє дедалі темніше небо.

* * *

Ютині очі були сухі й червоні. Цілу довгу ніч вона провела на вежі, спалюючи смолоскип за смолоскипом і вдивляючись в осінню темряву.

— Тебе не було два дні… Я… я думала…

Він уникав її погляду. Збентежена, розгублена, вона невпевнено тримала його за рукав:

— Щось сталося? Може, знову твої примари?

— Ні… — вичавив він з себе.

— Тоді — що? Може, я знову щось зробила не так?

— Ні…

Він нічого не зможе їй пояснити. Він чинить правильно; нехай зараз гидко — зате