Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Розділ дев’ятий
Через сотні ночей до останнього ранку тягнуся.
Не клич мене. Я й сам
З’явлюся.
Арм-Анн
Через місяць по контестарській столиці їхав весільний кортеж. Головну вулицю ще за тиждень до свята було вистелено плетеними килимками з золотої соломи; мешканці навколишніх будинків поставили на парадні підвіконня квіти у вазонах — усі, які лишень зуміли роздобути, і вулиця тепер нагадувала грядку. На високо натягнутих шворках розвішано було прапори — контестарський з коричневим богомолом та Верхньої Конти з котячою мордою. Подекуди, щоправда, між прапорами колихалися на вітрі простирадла й сорочки — адже зазвичай шворки використовували для сушіння білизни…
Про наближення кортежу сповістив несамовитий лемент хлопчаків, що осідлали дахи.
Відкривали ходу двадцять три вчені білі миші — запряжені й загнуздані, вони врочисто тягли іграшковий візок, на якому, за традицією, лежала троянда зі спиляними шипами, слоїк меду та пригорща насіння — таким чином молодим провіщали любов без чвар, солодке життя й дітей без ліку.
— Слава! Слава! — кричали люди, ґронами звисаючи з вікон, дахів та ліхтарних стовпів. — Слава! Згода та любов!
Далі врочистим маршем ішов збірний загін катеринників — їхні катеринки, ретельно настроєні й начищені, грали одну й ту саму мелодію — весільний марш. Щасливі й горді своєю місією, катеринники, що було сили крутили головами — чи бачать їх друзі та знайомі? За катеринниками котилася двоколісна бричка, на якій юнак, перевдягнутий коричневим богомолом, та дівчина, вбрана кішкою, танцювали танець братання королівств. Обоє вже добряче захекалися — бо танцювати доводилося цілу довгу дорогу! Проте їм було виявлено таку велику честь, що, забувши про втому, вони танцювали дедалі завзятіше.
Далі, люто задерши підборіддя, карбували крок гвардійці: контестарські в яскраво-зелених, верхньо-контійські — в червоно-білих мундирах. Виблискували на сонці визволені з піхв шаблюки — криві контестарські та вузькі контійські. На верхівках вигадливих шоломів курилися пахощі, і здавалося, що гвардія рухається в сизій запашній хмарі.
І в цій же хмарі не їхала, а просто пливла над землею відкрита карета молодих.
Принц і принцеса сиділи на оксамитових подушках; Остін був напрочуд гарний у військовому мундирі — він, за традицією, з народження був полковником гвардії. У правій руці в нього був довгий спис з насадженою на нього маленькою драконячою головою — з пап’є-маше.
— Переможець чудовиська! Переможець дракона! — кричали люди. — Слава! Слава!
Принцесу Юту такою ще не бачили.
Вона була надзвичайно жвава; очі її сяяли і не здавалися такими вже й маленькими, а з обличчя зник похмурий жовчний вираз, до якого звикли всі, хто її знав. Вона всміхалася, вона сміялася, вона реготала; весільна сукня, яку дванадцятеро найкращих кравчинь шили цілий місяць, приховувала вади фігури, а щастя, що розпирало Юту зсередини, згладило і зм’якшило невродливість обличчя.
На дахах шепотілися: ти ба!., в полоні у дракона… от пощастило… в пазурах поцупив… страхіття яке… ти ба!
Рука принца Остіна лежала на Ютиній руці, затягнутій у мереживну рукавичку. Їх щойно поєднали шлюбом.
— Слава! Слава! Згода й любов!
Далі котилася ціла вервечка королівських екіпажів. Під державними гербами заплакана від щастя Ютина мати обіймала двох молодших дочок — веселу Май та задумливу Вертрану; Ютин батько дбайливо підтримував під лікоть старого Контестара — тому пощастило дожити до цього дня. Галасливі придворні та вельможне панство двох країн легко могли перекинути переповнені карети; від Акмалії був тільки офіційний посол — король і принцеса Олівія перебували в горах на відпочинку.
У хвості процесії хмарою сунули городяни, підкидаючи й гублячи в штовханині капелюхи та хустки. Якийсь хлопчисько впав з гребеня даху й завис, зачепившись штаньми за залізний штир.
Процесія прямувала до королівського палацу; брама була навстіж розчинена, стражники застигли, піднявши смугасті списи. Уже серед просторого двору мишей випрягли й зібрали в ящик з дірочками — там їх чекав ласий жовтий цукор. Пара танцюристів, остаточно виснажена, зістрибнула, нарешті, з брички; катеринники та гвардійці утворили живий коридор, і цим коридором Остін і Юта рушили до вкритих килимом сходів.
Спираючись на принцову руку, Юта йшла, неначе пава. Четверо пажів несли її довгий шлейф; гордовито піднявши голову, принцеса входила в дім свого чоловіка — входила в супроводі тисяч поглядів.
І ще один свідок цієї сцени спостерігав за Ютою, закам’янівши перед магічним дзеркалом.
Він бачив, як готували весільну церемонію й накривали столи, як споряджали молодого й молоду, як у присутності городян та панства проголосили їх подружжям, як прокотився вулицями весільний кортеж, як Юта піднялася по сходах палацу… Ціла юрба лакеїв розводила гостей по святково прибраних залах, саджала за столи, і серед миготіння мережив та бантиків Арман згубив Юту з очей.
Дзеркало заморгало, вкрилося мовби мережкою зморщок… Згасло. Спалахнуло знову, і Арман побачив, як Остін допомагає Юті влаштуватися в королівському кріслі, а вона вдячно, а може, просто неуважно гладить рукав його мундира…
Арманові руки стисли дерев’яні підлокітники, гострі кісточки пальців побіліли.
Зранку він намагався пити — але вино не лізло йому в горло, як учора, як тиждень тому, як ось уже майже місяць. Улитий у рот через силу, шляхетний напій не приносив ні відпочинку, ні забуття — нудоту та й годі.
Цілими тижнями він намагався зацікавити себе розшифровкою клинопису, гострим ножем вирізав на темній стільниці знаки, колись перемальовані Ютою на стіну біля каміна; він помилявся й починав знову, але справа ця, важка й нудна, не давала розради. Змучившись, отупівши, він плутав знак «море» зі знаком «смерть».
Тоді він став літати з замку далеко й надовго; якось, уполювавши на обід дику козу, він уявив раптом, що несе в пазурах дівчину. Коза так і зосталася жива.
Раз чи двічі він літав у гніздо калідонів. Однак перші осінні дощі вже просочили пух вологою, він потемнів, наїжачився й замість білої перини був схожий на брудну ганчірку…
І увесь цей час він годинами просиджував перед дзеркалом у надії побачити Юту.
Вона явилася йому всього двічі, мигцем — один раз з матір’ю й один раз — сама, бліда, відчужена, але, поза сумнівом, щаслива. І він радів з її щастя — проте радість була якась квола, якась силувана, якась нещира.
Зате в день весілля дзеркало розщедрилося як ніколи.
Втомлено похитуючись туди-сюди, Арман дивився, як молодим підносять традиційні страви — крила чайки та пиріг з язиком ховрашка. Як замість короля Контестара, котрому важко говорити, свято починає міський голова — той самий міський голова, промову якого не дуже й давно було перервало нахабне втручання самого Армана… Як сурмачі підіймають мідні сурми, як від їхнього звуку здригаються язички свічок, як у юрбу, що зібралась коло входу,