Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Остін накрив долонею принцесину руку. Юта спалахнула, мов смолоскип; гарячі зашпори помчали до щік та вух, і так уже червоних од випитого вина.
Наближалася перша шлюбна ніч.
Минулий місяць життя здавався Юті казковою й хвилюючою марою. Вона віддавна звикла ховатися в тінь — і раптом виявилася героїнею, врятованою жертвою, центром загальної уваги. Сам день визволення пам’ятався їй погано, уривками; як вона зустріла Остіна, як Остін зустрів її, що сталося за час, поки вони пішки брели до найближчого від драконового замку села, що було потім — усе це плавало в густому тумані. Миготіли в пам’яті обличчя батьків та сестер, руки пам’ятали судомні, до болю, обійми; Остін був поруч, Остін увесь час був поруч, до нього можна було доторкнутися, перевірити — чи не сон?
Потім її зустрічало рідне королівство, і люди плакали від розчулення, а перед Остіном схилялися, мов перед ожилим божеством… Ніхто вже не помічав, що Юта негарна — дивлячись на неї, бачили не довгий ніс і незграбні плечі, а драконову темницю, нещасну ув’язнену дівчину та лицаря, що стирає ящера на порох.
Близькі, зрозуміло, знай розпитували нишком — а що дракон? Та ніби печать сковувала Юті язик, і сам король велів припинити розпитування: натерпілася, видно, бідолашна.
Тим часом спогади про дні, проведені в замку, відступили під натиском стрімких подій: з Контестарії прибула делегація, щоб, за древньою непорушною традицією, просити Ютиної руки для принца Остіна. Король, Ютин батько, не зміг навіть для годиться вдати безпристрасність — погодився радісно й квапливо, та нікому й на думку не спало його осуджувати. Юта стала нареченою, і наступні дні злилися в довгу строкату низку.
Олівія не спромоглася поздоровити Юту хоча б офіційно. Тим гірше — при дворі тепер вважалося добрим тоном запустити на адресу гордячки маленьку шпильку.
Цілий місяць став для Юти довгим, безупинним святом. Принцеса була п’яна без вина; іноді, просинаючись у розкішній спальні батьківського палацу, вона не могла збагнути, де перебуває, або починала себе щипати й колоти до крові, не вірячи — це справді відбувається? Не здається, не сниться, не мариться?
Якийсь час вона ще почувалася не в своїй тарілці, але до гарного звикнути легше, ніж до поганого, і незабаром вона здивувалася б, згадавши, що колись жила й без загальної любові, і без весільних приготувань.
Королева-мати, сяючи, повторювала фрейлінам: «Як вона змінилася! яка весела й лагідна!»
Слуги шепотілися: «А принцеса… нівроку! погарнішала навіть, хоча й не надто…»
Май танцювала від щастя, та й Вертрана раділа — по-своєму, стримано.
І ось цей день настав…
Відчувши Остінову руку на своїй долоні, Юта затріпотіла, як метелик у сачку. Промови та побажання долинали до неї безладним гамором, лиця за столами злилися в строкате місиво, і, коли ненадовго вдавалося заплющити очі, перед ними в червоній темряві блукали чорні плями… Остін бурмотів щось підбадьорливе, і чиїсь руки в накрохмалених манжетах наливали в келих вино й клали на золоту тарілку вишукані страви, одначе Юта не з’їла й шматочка.
Нарешті, Остін підвівся — і Юта підвелася теж. Гості веселитимуться до ранку, а молодятам тим часом пора йти нагору, де чекають сліпучі запашні простирадла, де важко звисає парчевий балдахін над ліжком, де жевріє вогонь у каганці…
Остін і Юта востаннє вклонилися гостям. Ті, розімлілі, посоловілі, ласкаво всміхалися й підбадьорливо моргали. Юта, на щастя, була занадто зосереджена на своїх внутрішніх відчуттях, щоб помітити ці знаки уваги — опершись на Остінову руку, вона повільно, мов сновида, вирушила до королівської опочивальні.
Що було далі, пам’яталося Юті туманно й непевно.
Руки покоївок звільнили її від весільної сукні, від шлейфа й корсета; шелестіли якісь тканини, хтось говорив щось приглушеним голосом, наче віддаючи розпорядження; принцесу поставили в балію, і вправні білозубі служниці обливали її гарячою водою, розтирали цупкими рукавицями й знову обливали — трав’яними настоями. Потім на плечі накинули м’яке простирадло — Юта зраділа, бо страшенно соромилася своєї наготи. Її витерли й висушили; в пам’яті залишився блідий спогад про якусь душну кімнатку, де вона хвилину чи дві провела в очікуванні хтозна-чого; потім — опочивальня, темрява, стихання шепоту, перед очима — парча балдахіна, великі золоті китиці, хтось гарячий, мов грубка, з’являється з темряви…
Чи мріяла вона коли-небудь? Чи думала? Остін голосно дихав їй у вухо, вона заплющила очі й не бачила вже ні парчевих складок, ні вогника свічки біля ложа, ні навислого над нею обличчя…
Принцеса Юта провалилася в охкаючу, пекучу темряву безтямності.
Арман, на щастя, теж уже нічого не бачив. Уливши в себе дві пляшки вина, він важко заснув, упустивши голову на груди.
на сумирній угодованій конячці почувалася приборкувачкою буйного коня, чудовою вершницею і природженою мисливицею. Сурмили ріжки; праворуч і ліворуч пролітали неосяжні стовбури стародавнього королівського лісу, конячка прагнула не відставати від інших, прудконогих коней — і в якусь хвилину Юті примарилося, ніби щось подібне вже було. Вона так само сиділа верхи, але її оточували хмари, небо, а ліси внизу були такі ж на зріст, як трава під копитами коня… Спогад обпік її, й вона механічно натягла було повід — але тут у хащах почувся тріск зламаних гілок і на дорогу перед кавалькадою вилетів гнаний псами шляхетний олень…
На щастя, Юта не бачила, як убили оленя. Конячка її таки спізнилася, і, коли принцеса вибралася на галявинку з зім’ятою закривавленою травою, красень уже лежав неживий, незграбно відкинувши рогату голову.
Заночували в мисливському будиночку; в просторій, збитій з колод залі накрито було довгий стіл, і ціла туша смажилася на рожні, поки хвацькі мисливці, як і годиться, вихвалялися, пили вино й горлали пісень. Плямисту оленячу шкуру піднесли в дарунок Юті, але та злякалася плям крові — і не взяла.
Відвівши її вбік, Остін спитав тихо й докірливо:
— Навіщо ж кривдити людей?
Юта засоромилась і не знала, що відповісти.
— Ти зваж, — похитав головою принц, — зараз усі до тебе придивляються, хто ти, яка ти… Я хочу, щоб вони любили мою дружину, як люблять мене. Ти ж незабаром будеш їхньою королевою!
Юта завзято закивала головою.
Цілий вечір і цілу ніч вона старалася щосили — хоч як їй хотілося спати, не пішла зі свого місця на чолі стола поруч з Остіном. Їй здалося, що принц поглядає на неї зі схваленням.
На другий день пополудні поверталися до міста. До Остінового сідла приторочено було мертву оленячу голову; принців кінь, якому зачепили бік гіллясті роги, здригався
