Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Або от ще навесні чи влітку. Прогулюється він собі в саду без капелюха, з руками в кишенях, без жодної попередньо задуманої мети, а просто щоб погріти спину на сонці, помилуватися лісами, полями, повільними звиваннями річки. Аж тут зі спалень нагорі чути, як пронизливий вереск порохотяга раптом стихає, гасне і замовкає. Мідж кличе його, саме як він стоїть на терасі.
— Ти збираєшся щось робити? — питає вона.
Ні, він не збирався. Це запах весни, раннього літа вигнав його до саду. Як добре було знати, що він уже на пенсії, не мусить працювати в Сіті, не мусить рахувати час — може витрачати його, як заманеться.
— Ні, — каже він, — не в такий прекрасний день. А що?
— Та ні, нічого, — відповідає вона, — от лише той нещасний злив під кухонним вікном знову не в порядку. Ніхто до нього не заглядає, от що. Займуся ним пополудні.
Її обличчя зникає з вікна. Чергове сопіння, здіймається стогін — і порохотяг повертається до праці. Дурниця, але таке втручання гасить усю яскравість дня. Не саме прохання, не сама робота — чищення зливу було на свій лад школярською розвагою, грою у грязюці, — але оте її сіре обличчя, вираз, із яким вона дивиться на залиту сонцем терасу, рука, що стомлено здіймається вгору, відкидаючи пасмо волосся, і неминуче зітхання, перш ніж вона відверталася од вікна з невисловленим: «Хотіла б і я мати час постояти на сонці й нічого не робити. Ну, гаразд…»
Якось він зважився запитати її, що за потреба так ретельно прибирати дім. Нащо перевертати кімнати догори дриґом? Чому стільці треба ставити на інші стільці, килими скручувати, всі дрібні прикраси скидати на газету? А найбільше, чому боковини в коридорі вгорі, по яких ніхто не ходить, мусять бути відполірованими до блиску? Мідж і поденниця по черзі колінкували там, проповзаючи всю нескінченну довжину, наче рабині давно минулих днів.
Мідж непорозуміло глянула на нього.
— Та ти першим нарікав би, — сказала вона, — якби в домі було як у свинюшнику. Ти ж любиш свій комфорт.
Отак вони жили у різних світах, їхні душі не зустрічалися. Невже так було завжди? Він не пам’ятав. Вони були одружені майже двадцять п’ять літ — і були просто двома людьми, які за звичкою мешкали під одним дахом.
Коли він працював, усе здавалося іншим. Тоді він цього не помічав. Повертався додому, щоб поїсти, поспати, а вранці знову йти на поїзд. Але коли вийшов на пенсію, мусив звернути на неї більше уваги і з кожним днем чимраз сильніше усвідомлював її образу, її невдоволення.
І, врешті, торік, перед тим як вона померла, це відчуття так його заполонило, що він користався з усілякої дрібної брехні, щоб утекти від неї, вибирався до Лондона начебто для того, щоб постригтися, показатися стоматологу, зустрітися з давнім діловим другом, — а насправді сидів у своєму клубі під вікном, безіменно, мирно.
Хвороба, що забрала її від нього, була милосердно швидкою. Грип, тоді пневмонія — і за тиждень вона померла. Він не знав, чому це трапилося, лише те, що вона, як завжди, перевтомилася, застудилася і не хотіла лежати в ліжку. Якось увечері він останнім поїздом повернувся додому з Лондона, куди тихцем вимкнувся до пообіднього кіно, щоб трохи розслабитися між привітними доброзичливими людьми, разом із ними насолодитися теплом зали — був жахливий грудневий день, — і застав її над котлом у підвалі, де вона розгрібала кочергою шматки коксу.
Глянула на нього знизу вгору, бліда і втомлена, її обличчя загострилося.
— Мідж, що ти, з ласки Божої, робиш? — сказав він.
— Котел, — відповіла вона, — ми з ним увесь день мучимося, не горить. Доведеться прикликати людей назавтра, щоб зайнялися ним. Я сама йому ради не дам.
Її щока була вишмарувана вугільним пилом. Кочерга вислизнула їй з рук і впала на долівку. Вона зайшлася кашлем і скривилася, наче від болю.
— Тобі треба лежати в ліжку, — сказав він, — я й не чув про такі дурниці. Що за дідько погнав тебе до того котла?
— Я думала, ти рано повернешся додому, — відповіла вона, — і здогадаєшся, що робити. Увесь день було холодно. Не знаю, які в тебе справи були у Лондоні.
Вона повільно, зігнувшись, підіймалася підвальними сходами, а дійшовши догори, зупинилася, здригнулася і заплющила очі.
— Якщо ти не дуже заперечуєш, — сказала, — я б тобі вже зараз дала вечеряти, щоб мати це за собою. Я сама нічого не хочу.
— До біса ту вечерю, — сказав він, — я сам знайду якусь перекуску. Йди до ліжка. Принесу тобі чогось гарячого попити.
— Кажу тобі, нічого не хочу, — відповіла вона. — Сама можу налити собі гарячої води в пляшку. Одне тільки попрошу: не забудь вимкнути всюди світло, перш ніж підеш спати.
Повернулася до передпокою, її плечі схилилися.
— Принаймні склянку гарячого молока? — невпевнено почав він, знімаючи пальто, і, коли він це робив, відірвана половина квитка до кінотеатру, за десять шилінгів шість пенсів, випала з його кишені на підлогу. Вона це побачила. Нічого не сказала. Знову зайшлася кашлем і поволоклася нагору.
Наступного ранку температура в неї піднялася до ста трьох[12]. Прийшов лікар і сказав, що це пневмонія. Вона спитала, чи можна покласти її у платну палату в місцевій лікарні, бо тримати доглядальницю вдома дуже складно. Це було у вівторок уранці. Її відразу ж туди поклали, а в п’ятницю ввечері сказали йому, що вона може не пережити ночі. Після того як почув звістку, він стояв у палаті, дивлячись згори вниз на неї у широкому безликому лікарняному ліжку, а його серце стискалося від жалю, бо їй дали забагато подушок, було дуже високо лежати і вона не могла відпочити як слід. Він приніс квіти, але виглядало — немає сенсу просити медсестру поставити їх у воду, бо Мідж була надто хвора, щоб на них дивитися. Коли медсестра нахилилася до неї, він непомітно поклав їх на столик біля ширмочки.
— Що їй потрібно? — спитав він. — Я маю на увазі, що легко міг би… — Фраза повисла в повітрі, він її не закінчив,
