Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

Медсестра похитала головою:

— Якщо будуть якісь зміни, ми вам потелефонуємо.

«Які ж це зміни можуть бути?» — питав він себе, вийшовши з лікарні. Біле напружене обличчя на подушках уже не могло змінитися, воно не належало нікому.

Мідж померла раннього ранку в суботу.

Він не був побожним, не мав глибокої віри у безсмертя, але коли траурна церемонія закінчилася і Мідж поховали, він зі смутком думав про її бідне самотнє тіло, яке лежить у новісінькій труні з латунними ручками; чого це мусить бути так грубо? Смерть мусить бути іншою. Нехай би була як прощання з кимось на вокзалі перед далекою дорогою, але без надриву. Було щось непристойне в цьому поспіхові, в намаганні закопати під землю людину, яка могла ще жити і дихати, коли б не випадкова недуга. Коли труну опустили у відкриту могилу, йому, тривожному, ніби вчулося, як Мідж сказала, зітхнувши:

— Ну, гаразд…

Він гаряче сподівався: після всього в майбутньому є якийсь незримий рай і бідна Мідж, не підозрюючи, що вони роблять із її останками, вже гуляла десь у зелених полях. «Але з ким?» — питав він себе. Батьки її померли в Індії багато років тому; коли вона зустрінеться з ними біля райських воріт, то їх мало що поєднуватиме. Подумки змалював картину, як вона стоїть у черзі, десь ближче до кінця — так завжди з нею траплялося в чергах, — з великою солом’яною торбою для покупок, яку вона всюди з собою носила; її обличчя виражає терпляче страждання. Входячи крізь турнікет на небеса, вона докірливо на нього глянула.

Ці картини, труна й черга, переслідували його впродовж тижня, але щодня потроху стиралися. Тоді він забув її. Здобув свободу, сонячний порожній будинок, чисту хрустку зиму. Міг сам-один розпоряджатися своїм часом. Взагалі не думав про Мідж — аж до ранку, коли глянув на ту яблуню.

Того ж дня пізніше він прогулювався садом, і раптом цікавість потягла його до цього дерева. Дурна фантазія, звісно. Нічого незвичайного в ній не було. Яблуня як яблуня. Він згадав, що вона завжди була слабша за своїх сусідів, уже більше ніж наполовину всохла, і заходила колись розмова, щоб її зрубати, але чогось до цього не дійшло. Гаразд, матиме чим зайнятися у вихідні. Зрубає дерево — це буде для нього гарна розминка, а яблуневі дрова добре горять. Можна буде втішатися полум’ям.

Та, на жаль, того дня затяглося на дощ і так тривало майже тиждень — він не зміг виконати запланованого. Не було жодного сенсу в тому, щоб товктися надворі в негоду та ще й застудитися на додачу. Час від часу приглядався до дерева з вікна своєї спальні. Воно почало дратувати його — згорблене, розхристане і вбоге, під дощем. Погода була доволі теплою, а дощ, який падав у саду, — м’яким і лагідним. Жодне інше дерево не мало на собі цього тавра пригніченості. Праворуч од старої яблуні росло молоденьке дерево, посаджене, як він добре пам’ятав, кілька років тому. Струнке і міцне, гнучкі молоді гілки здіймалися в небо. Приємно було дивитися, як воно немов тішиться дощем. Він глянув на деревце у вікно та всміхнувся. З якого дива він раптом згадав пригоду багаторічної давності, ще під час війни, з дівчиною, що приїхала на сусідню ферму попрацювати кілька місяців у сільському господарстві? Він довгий час про неї не згадував. Та й згадувати було нічого. У вихідні він сам допомагав на цій фермі — свого роду військова робота, — і вона завжди була там, весела, миловидна, усміхнута, темне кучеряве волосся, підстрижене по-хлоп’ячому, а личко — як молоденьке яблучко.

Він чекав зустрічей із нею в суботу й неділю — це було наче протиотрута від неодмінних зведень новин, які Мідж включала на весь день, і безперервних розмов про війну. Він любив дивитися на це дівча — вона ледь вийшла з дитячого віку, дев’ятнадцять чи близько того, — у тонких штанцях і веселій сорочці, а коли усміхалася, то наче обіймала світ.

Ніколи не знав, як це трапилося, — це така дрібниця була! — якось пополудні він щось робив у сараї біля трактора, схилившись над двигуном, а вона стояла поруч, коло його плеча, вони разом сміялися; він повернувся, щоб узяти ганчірку та протерти свічку, і раптом вона опинилася в його обіймах, а він її цілував. Це був щасливий випадок, спонтанний і вільний, а дівчина була такою теплою і веселою, з молодими свіжими губами. Потім вони знову заходилися до трактора, але тепер об’єднані певною близькістю, яка принесла їм обом радість і мир. Коли дівчині час було йти годувати свиней, він разом із нею вийшов із сараю, поклавши їй руку на плече, — недбалим жестом, який нічого не значив, легенька дружня ласка; а тільки-но вони вийшли на подвір’я, він побачив Мідж, що стояла там, дивлячись на них.

— Мушу бути на зборах Червоного Хреста, — сказала вона. — Я не могла завести машину. Кликала тебе. Ти, видно, не чув.

Її обличчя застигло. Вона дивилася на дівчину. Його заполонило почуття провини. Дівчина весело привіталася з Мідж і подалася через двір до свиней.

Він пішов із Мідж до машини і завів її ручкою. Вона подякувала, її голос був безвиразним. Він не міг глянути їй в очі. Те, що сталося, був перелюб. Гріх. Друга сторінка недільної газети — «Чоловік Бачився Із Робітницею В Сараї. Дружина Стала Свідком». Коли він повернувся додому, його руки тремтіли, тож мусив налити собі випити. Не перемовилися про це й словом. Мідж ніколи не згадувала тої пригоди. Якийсь боягузливий інстинкт не дозволив йому піти на ферму наступних вихідних, а потім він почув, що мати дівчини захворіла і її викликали додому.

Більше він ніколи її не бачив. То чого ж, питається, раптом згадав того дня, спостерігаючи за дощем, що падав на яблуні? Справді, слід би зрубати те старе мертве дерево, хоча б для того, щоб дати більше сонця маленькому й кріпенькому — вони там надто близько ростуть, це негаразд.

У п’ятницю пополудні він ходив по городі, шукаючи Вілліса, садівника, що працював у них три дні на тиждень, — мав видати йому платню. Ще хотів заглянути до сараю і перевірити, чи в доброму стані сокира й пила. Вілліс тримав усе в порядку — Мідж його вимуштрувала — сокира й пила висіли на звичному місці на стіні.

Заплатив Віллісу його