Гра престолів - Джордж Мартін
Тоді він зупинився і посадовив її собі на коліна. Дані розчервонілася, їй перехопило подих, серце калатало у грудях. Він узяв її обличчя у свої велетенські долоні та заглянув у очі.
— Ні? — мовив він, і вона зрозуміла, що це запитання.
Вона узяла його за руку і спрямувала до вологи між своїх стегон. «Так» — прошепотіла вона, коли його палець опинився всередині.
Едард II
Тривога сталася за годину до світанку, коли світ іще стояв сірий і тихий.
Алин грубо порушив його сон, і Нед вибрався на вранішній холодок, не конче прокинувшись, хитаючись і запинаючись. Ззовні його чекали власний кінь під сідлом і власний король на другому коні. Роберт мав на собі товсті бурі рукавиці та важкого кожуха з каптуром, що затуляв вуха, і загалом скидався на ведмедя, який навіщось видерся верхи.
— Прокидайся, Старку! — заревів він. — Давай вилазь! Маємо обговорити державні справи.
— Аякже, — відповів Нед. — Заходьте досередини, ваша милосте.
Алин відкинув завісу намета.
— Оце вже ні, — відповів Роберт, пускаючи з рота пару при кожному слові. — Навколо нас повен табір вух. Крім того, я бажаю виїхати роздивитися твій рідний край.
Нед побачив за королем пана Бороса та пана Мерина з десятком стражників. Йому нічого не залишалося, як протерти очі, вдягтися і сісти у сідло.
Роберт сам задав крок, пустивши учвал велетенського чорного огиря і примусивши Неда поспіхом доганяти. Нед запитав про щось на повному скаку, та вітер відніс слова, і король нічого не почув. Після того Нед мовчав. Скоро вони з’їхали з королівського гостинця і полинули рівнинами, темними від туману. Варта вже відстала настільки, щоб нічого не чути, але Роберт ніяк не зупинявся.
Сонце зійшло, коли вони вибралися на низький хребет, і тоді нарешті король натягнув повід. До цього часу вони втекли від головного почту за багато верст на південь. Роберт червонівся і пирхав, коли Нед зупинив біля нього коня.
— Святії боги, — засміявся він, — добре буває проїхатися верхи, як личить чоловікові! Клянуся тобі, Неде, коли ми ледь повземо шляхом, я від того божеволію.
Хто-хто, а Роберт Баратеон ніколи не славився терплячістю.
— Отой сім разів клятий караван, як же ж він скрипить та стогне! А кожну ґулю на дорозі переповзає, мовби стрінув гору. Обіцяю тобі, якщо те кляте одоробло ще раз зламає собі вісь, я його спалю, і хай тоді Серсея чалапає пішки!
Нед засміявся.
— Сам би радо підніс до нього смолоскипа.
— Оце добрий друг! — Король ляснув його по плечі. — Волів би я залишити їх усіх позаду, а сам усе вперед і вперед…
Посмішка пробігла Недовими вустами.
— Схоже, ти не жартуєш.
— Авжеж не жартую, — запевнив король. — Що скажеш, Неде? Нумо ж гайнемо, я і ти, двоє мандрівних лицарів на королівському гостинці, з мечами при боці, самі боги відають, що попереду, а вночі для тепла у ліжку якась селянська дочка або корчмарська дівка…
— Якби ж то, — мовив Нед, — але зараз ми маємо обов’язки, мій пане королю… перед державою, перед нашими дітьми, я перед своєю пані, а ви перед королевою. Не ті ми вже хлопчаки, якими були.
— Та ти ніколи й не був тим хлопчаком, — пробурчав Роберт. — Тобі ж гірше. І все ж було один раз, було… як там її звали, ту твою простачку? Бекка? Та ні, то була одна з моїх, бережіть її боги, таке чорне волосся, а у величезних очах можна потонути. Твою ж звали… Алина? Ні. Ти ж мені якось казав. Мерил, чи що? Ти знаєш, про кого я — про матір твого байстрюка.
— Її ім’я було Віла, — холодно і ввічливо відповів Нед, — і я б волів про неї не говорити.
— Віла, так-так. — Король вишкірився усмішкою. — Мабуть, справна дівка була, якщо примусила князя Едарда Старка забути про свою честь на якусь годину. Ти мені тоді навіть не розказав, яка вона була з себе…
Нед скривився від гніву.
— І вже не розкажу. Покиньмо це, Роберте, якщо ти мене любиш. Я зганьбив себе, я зганьбив Кетлін перед очима богів і людей.
— На милість божу, ти ж ту Кетлін ледве знав!
— Я взяв її за дружину. Вона носила моє дитя.
— Ти занадто суворий до себе, Неде. Завжди такий був. Хай тобі грець, жодна жінка не захоче собі у ліжко Баелора Блаженного!
Він ляпнув долонею собі по коліні.
— Та нехай, якщо тобі так болить, я не дражнитимуся. Хоча присягаюся: часом із тебе витикаються такі колючки, що ти мав би намалювати собі на щиті їжака!
Східне сонце простягало пальці зі світла крізь бліді вранішні тумани. Перед ними стелилася широка рівнина, гола та бура, подекуди помережана довгими насипами. Нед вказав на них королеві.
— То кургани першолюдей.
Роберт скривився.
— Ми заїхали на цвинтар, чи що?
— На півночі поховальні кургани усюди, ваша милосте, — повідомив Нед. — Ця земля дуже стара.
— І дуже холодна, — пробурчав Роберт, запинаючи кожуха. Сторожа зупинилася далеко за ними, біля підніжжя хребта. — Власне, я притяг тебе сюди не для балачок про могили та байстрюків. Уночі примчав гінець від пана Вариса з Король-Берега. Ось.
Король витяг з-за паса листа і віддав Недові.
Євнух Варис був коронним шепотинником. Зараз він служив Робертові, а перед тим — Аерисові Таргарієну. Нед розгорнув листа, здригаючись від думки про Лізу та її жахливі звинувачення, але в листі йшлося не про пані Арин.
— Звідки маємо ці відомості?
— Пам’ятаєш лицаря Джорага Мормонта?
— Якби ж я міг забути, — похмуро відповів Нед.
Мормонти з Ведмежого острова були старим родом, шляхетним та поважним, але сиділи на далеких, холодних і бідних землях. Пан Джораг намагався досипати трохи срібла у родинну калитку, продавши кількох лісокрадів тирошійському работорговцеві. Мормонти присягали Старкам, тож його злочин зганьбив північ. Нед виїхав на захід до Ведмежого острова, та прибувши, взнав, що Джораг сів на корабель і втік подалі від Льоду та
