Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Ах ти гад! — скрикнув Прошка.

Він хотів схопити альбатроса, але той уже злетів угору.

— Я його пристрелю! Дай мені лук! — заблагав Прошка, але Троян остудив його запал:

— Не треба. Дай йому спокій.

— Він же хотів тебе утопити.

— Це в минулому. Ми вибралися з болота, а це головне. Невже я буду мстити якомусь птахові,— сказав Троян.

— Особисто я не такий шляхетний. Я б його пристрелив, — не вгамовувався Прошка.

Марика не брала участі в перепалці й не вслухувалася в розмову. Її погляд був прикутий до загубленої фляги. Вода майже витекла з неї, і там, куди вона потрапила, трава пожухла, зелені стебла пожовкли й полягли. У вухах у Марики зазвучав голос Дарини: «У руках того, хто несе лихо, жива вода перетвориться на отруту».

По тілу Марики пройшло тремтіння. Виходить, вона несе лихо? Відкриття приголомшило дівчинку. Вона нагнулася, підняла флягу й вилила залишки води.

Прошка був такий злий на альбатроса й зайнятий суперечкою, що нічого не помітив, однак учинок Марики не вкрився від очей Трояна.

Він був розгніваний, що мертва вода пропала даремно. Тепер потрібно було придумувати інший спосіб позбутися дівчиська. Чому він взяв у скарбниці лук, а не кинджал?

Тільки коли Марика кинула порожню флягу в кущі, Прошка отямився:

— А як же вода?

— Витекла, — знизала плечима Марика.

Трояна не здивувало, що дівчисько збрехало. На її місці він і сам вчинив би так само, щоб Прошка не подумав, наче його збираються отруїти. Однак із Марикою потрібно було бути пильним. Троян побоювався, як би вона чого не запідозрила.

— От клятий птах! Усі нещастя від нього! — сердито вигукнув Прошка.

— Не треба лаяти альбатроса. Може, навіть на краще, що вода вилилася. Троян має рацію. Я приношу вам нещастя, — засмученим голосом сказала Марика.

Сонце швидко піднімалося з-за обрію. Небо, пофарбоване в рожеві, світанкові тони, змінювало відтінки й поступово блакитнішало. По верхівках дерев розлилися золоті промені. Бурштинові краплі сонця стікали з листя й плямами лягали на землю. Ранковий серпанок осів на траві бісером роси. Ліс стояв свіжий і вмитий, однак мандрівників не радував прихід дня.

Важкий перехід через болото й безсонна ніч не пройшли марно. Усі троє втомилися. Особливо важко довелося Прошці. За одну ніч він став старцем і набув усіх хвороб цього віку. Він почувався зовсім знесиленим. До того ж викручувало кістки. У вогкості давав про себе знати ревматизм.

— Ви, як хочете, а я більше не зроблю ані кроку, доки не відпочину, — сказав він, вибираючи сухіше місце.

— Привал, — погодився Троян.

Він, як і Прошка, падав із ніг. Зачароване болото висмоктувало з нього всю енергію. У часи, коли він був магом, йому було просто не спати кілька ночей підряд. Але тепер, коли він став смертним, йому був потрібний час, щоб відновити сили.

Дивлячись, як супутники влаштовуються на відпочинок, Марика теж закрила очі й прикинулася, начебто дрімає, хоча їй було не до сну. У неї не йшла з голови страшна метаморфоза, що відбулася з Прошкою. Дівчинку душило почуття провини. Хто зна, які ще нещастя вона накличе на голови своїх бідних товаришів?

Марика згадала таємничі слова ящірки: двом іти важко, а трьом неможливо. Тоді вона не зрозуміла їхнього змісту, зате тепер він був дуже зрозумілий. Поки вони разом, їм не буде дороги. Вона повинна піти, щоб не наражати на небезпеку інших. Дівчинка прислухалася до подиху сплячих. Троян ледве стогнав, неначе його мучили кошмари. Прошка по-старечому схропував.

Мариці було нестерпно дивитися на його поцятковане зморшками обличчя й розпатлану сиву бороду.

Дівчинка розуміла, що зараз, поки стомлені друзі сплять глибоким сном, найвдаліший момент для втечі. Навряд чи вони добровільно відпустять її блукати на самоті. Залишитися без друзів і без підтримки страшно, але треба було зважитися. Марика тихенько піднялася і, крадькома, навшпиньках пішла геть. Прошка, крекчучи, перевернувся з боку на бік. Марика застигла на місці, злякавшись, що розбудила його, але тривога виявилася марною. Прошка знову захропів, і дівчинка обережно рушила далі.

Відійшовши на безпечну відстань, Марика прискорила крок. Вона не йшла стежками, щоб її товариші не могли піти за нею, перелазила через повалені дерева й продиралася крізь буреломи. Ноги тремтіли від утоми, але Марика не дозволяла собі зупинитися. Вона була одержима ідеєю піти якнайдалі від Прошки й Трояна, щоб більше не заподіювати їм шкоди.

Сонце стояло вже в зеніті, коли дівчинка, нарешті, дозволила собі зробити зупинку. Коліна в неї підкосилися, і вона впала на підстилку з мохів.

Дерева тут росли так густо, що сонячні промені майже не проникали під їхні крони. Хирляві ялинки, позбавлені світла, стояли голі. Тільки самі кінчики тоненьких гілок прикрашали жалюгідні мітельця хвої.

Над усіма височіла величезна береза. Мариці не доводилося бачити таких гігантів. Троє ледь могли обхопити її могутній стовбур. Стара береза зовсім не була схожа на своїх струнких, світлих сестер. Унизу кора в неї потріскалася й була