Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Нічого не візьмемо.

— Таки й нічого? — не повірила дівчинка.

— Нічого, нічого, — закивали болотні вогні.

— Знайшла кому вірити, — буркнув Прошка.

— Так і вибору ж у нас немає,— заперечила Марика.

— Ні! Ми через болото не підемо! — запротестував Троян.

У нього по спині бігли мурашки від самої думки про те, що доведеться перетинати цю трясовину. Від болота йшла очевидна загроза.

— Ми нікого не силуємо. Кожен свій шлях сам вибирає,— загомоніли вогники й звернулися до Марики: — Якщо ти готова йти за нами, то колись тобі треба одержати напучення від господарки болота.

Вони послужливо освітили перед дівчинкою стежинку, наприкінці якої під кореневищем вивернутого столітнього дуба виднілася чи то нора, чи то курінь. Оголене коріння, наче лапи павука, розкинулися навсебіч. Із них плюшевою фіранкою звисали мальовничі мохи.

— Ходімте ж! — покликала Марика своїх супутників і зникла за завісою мохів.

— Агов, зажди! Я з тобою! — Прошка рвонувся слідом, але вогневушки зупинили його:

— Ти диви, який прудкий! Зажди, кожному своя черга. Чи готовий ти також прямувати за нами?

— А куди ж мені подітися? — сердито сказав Прошка.

Трояну не подобалася витівка йти через трясовину вночі. Інтуїція підказувала, що болото Прожитих Років перебороти буде нелегко. Але ще більше його лякала думка втратити дівчисько.

— Спочатку піду я, — спішно випалив він і, відіпхнувши Прошку, пішов за Марикою.

Усередині житло господарки трясовини виявилося набагато просторішим, аніж можна було припустити зовні. Болотні вогники висвітлювали його, немов китайські ліхтарики. Марика ввійшла й озирнулася. На вигадливому кореневищі сиділа величезна зелена жаба з бурштиново-золотавими очами. Жаба подивилася на гостю й вібруючим голосом мовила:

— Рочків тобі мало. Вважай, без нічого йдеш. Я тобі дам провідника, але для початку відповідай, що тобі дорожче: минуле, сьогодення чи майбутнє?

Марика на мить задумалася, а потім сказала:

— Сьогодення.

— А чого ж так? У тебе не було нічого гарного в минулому? Чи ти нічого не чекаєш від майбутнього? — запитала господарка трясовини.

— Кожен день приносить щось гарне, яким би важким він не здавався. Але вчора вже пройшло, його не піймати й не прожити заново. Учорашній хліб уже з'їли, ним голоду не вгамувати, як не вгамувати й завтрашнім, котрий ще не спечений. У мене немає нічого, окрім сьогодення. От я й ціную нинішній день.

— Що ж, ти собі провідника вибрала. До кінця трясовини підеш прямісінько: не зупинитися, не завернути. А сьогодення тобі доріжку вкаже, — мовила жаба й показала на завісу за дверима.

Марика вийшла й, на свій подив, опинилася в незнайомому місці. Під ногами чвакала хитка трясовина. Болотні вогні послужливо освітили горбату купину, що випирала з трясовини. Дівчинка ступнула на сухе місце. Опинившись у безпеці, вона хотіла озирнутися, але не змогла. Погляд наче приклеївся до землі.

— Іди ж! Чула, що веліла господарка трясовини? — невдоволено поквапили її вогневушки.

— Мені потрібно почекати друзів, — заперечила Марика.

Вона не збиралася продовжувати шлях одна, але мимоволі зробила крок, потім другий. Перескакуючи з купини на купину, дівчинка пішла через болото. Болотні вогні виявилися гарними провідниками. Вони бігли поруч і висвітлювали дорогу, показуючи, куди краще наступити. Одне було погано: Марика не могла подивитися ні вперед, ні назад, а тільки під ноги.

— Заждіть! Мені треба озирнутися. Де мої товариші? Чому я не можу озирнутися? — заблагала Марика.

Болотні вогні тихенько засміялися.

— Перейдеш через трясовину — озирнешся.

Зрозумівши, що вмовляннями їй нічого не домогтися, дівчинка вирішила покластися на провидіння. Тим більше хвилюватися було ні про що: дорога через трясовину виявилася зовсім не загрозливою.

Троян увійшов до господарки трясовини слідом за Марикою. Йому здалося, що не пройшло й хвилини відтоді, як дівчисько зникло за волохатою завісою, але нора була порожньою. У ній не було ні душі, якщо не рахувати товстої жаби.

— Кхе-кхе! — чи то прокашлялася, чи то проквакала жаба.

Троян придивився до неї уважніше.

— Це ти, чи що, господарка трясовини? — запитав він.

— Кхе, — замість відповіді кашлянула жаба й продовжувала вона по-людському: — Нелегко тобі буде через трясовину йти. Великий вантаж на собі тягнеш.

— Немає в мене ніякого вантажу. Хіба не бачиш? — розвів руками Троян.

— Бачу я більше за інших. Ти глянь, який ти жадібний! Скільки років прожив, а все тобі мало. От і неси тепер їх через болото, допоки не втонеш.

— Ось чому болото називається Трясовиною Прожитих Років! — осяяло Трояна. — Виходить, що старший, то важче нею пройти?

— Дійшло-таки, — хмикнула господарка трясовини. — Болото кожному свою стежку вказує. Молодому нічого не вартує його перетнути, а з віком здолати трясовину дедалі важче. Прожиті роки, наче гирі, на дно тягнуть.

Подорож через болото оберталася для колишнього Верховного Чарівника реальною загрозою. Троян із жахом зрозумів, що потрапив у серйозну халепу. Дівчисько вийде переможницею, навіть пальцем не поворухнувши. Чому вона завжди бере гору? Морок сказав, що її береже любов. Невже любов дійсно має таку велику силу? Трояна охопила паніка, але він швидко опанував себе.