Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

Багряний диск сонця торкнувся обрію. Його відблиски запалили пожежу у віконних вітражах, і від цього вузькі прорізи вікон стали схожі на палаючі очі хижого звіра. Відкриті ворота вишкірились зубами піднятих ґрат і зяяли, наче роззявлена паща.

Марика була рада, що до настання ночі вона піде далеко звідси. Вона, не зупиняючись, пройшла повз, але дорога зробила петлю й знову привела до розкритих воріт вежі. Дівчинка від нерішучості зупинилася. Далеке місто вабило втомлену мандрівницю, обіцяючи спокій і прихисток хоча б на одну ніч. Але хіба ніч відпочинку допоможе їй скинути з себе тавро тієї, хто несе лихо? Дорога не даремно привела її до лиховісної вежі. Виходить, зараз вона повинна бути тут. Той, хто біжить від випробувань, ніколи не досягає мети. Марика вирішила покластися на долю.

Над аркою воріт красувався герб господаря у вигляді павука, який сидить у центрі павутини. Не зустрівши ані душі, Марика перетнула вимощений кругляком внутрішній двір, і постукала залізним кільцем у масивні двері, сподіваючись, що господарі її чують. Час ішов, але ніхто не поспішав їй назустріч. Зрозумівши, що чекає дарма, дівчинка налягла на важку стулку. Двері знехотя поступилися й відкрилися.

Марика ввійшла під зводи вежі й зіщулилась. Незважаючи на те, що на вулиці було тепло й ще не відгорів захід сонця, тут панували вічні сутінки, і від кам'яних стін тягло холодом.

— Агов, є тут хто? — запитала дівчинка.

Відповіддю їй була тиша. Здавалося, павуки були єдиними мешканцями тутешніх місць, не даремно їхній родич красувався над воротами. Павутина густо обплітала всі закутки й звисала зі стелі. Маленьких ткачів ніхто не турбував. Павутину не змітали роками. Вона була кошлата від пилу і схожа на брудне клоччя.

За наступними дверима перебувала центральна зала. Тут було значно світліше. Промені призахідного сонця просочувалися через вітражі й багряні плями, лежали на підлозі, неначе поранений звір кидалися по залі, залишаючи за собою криваві сліди.

Раптом у Марики волосся стало сторчма. Вона побачила біля стіни закривавлену людину. Дівчинка щодуху кинулася геть, та ледь чутний стогін змусив її зупинитися. Людина потребувала допомоги. Долаючи страх, Марика повернулася до зали і зрозуміла, що гра сонячних променів, переломлених через вітражі, зіграла з нею злий жарт. Вона прийняла за пораненого сухий курний манекен, підвішений мотузкою до стелі. Утім, він був тут не один. Подібні предмети декору висіли уздовж усіх стін. У них було щось огидне.

У Марики до горла раптово підступила нудота. Ночувати у відкритому полі було дедалі приємніше, ніж залишатися в цьому лиховісному місці. Вона рішуче попрямувала до виходу, коли знову почула виразний стогін. Він долинав з-за колони. Їй не могло почутися.

Марика пішла на звук. Вона намагалася ступати якомога м'якше, і все-таки кроки по кам'яній підлозі гулко розносилися в тиші. За колонами було досить просторе приміщення без вікон. Світло сюди проникало через круглий отвір у стелі, через що освітлена була тільки середина кімнати.

Через усе приміщення були натягнуті мотузки. В убогому освітленні Марика не відразу зрозуміла, що це гігантська павутина. Неможливо було уявити павука, здатного сплести таку моторошну сіть. У середині тенет була розп'ята людина. Бідолаха був настільки виснажений, що вже не пручався й не боровся за своє життя. Він тільки ледве сіпнувся, наче піймана муха, і знову без сил обвис на павутині.

Дівчинка перелізла через переплетення мотузок і підійшла ближче. Бідолаха підняв голову й подивився на Марику з-під важких вік.

— Ти мені ввижаєшся, — зробивши над собою зусилля, мовив він.

— Зовсім ні,— труснула головою Марика.

— Виходить, прийшла помилуватися?

— Чим же отут милуватися? Скажи краще, як тобі пощастило потрапити в тенета? — запитала Марика.

— Мені в цьому допомогли, — гірко посміхнувся бранець.

— Хто?

— Добрі люди, — він сплюнув. — Наволочі.

Кожне слово давалося йому важко, але, видно, він був не проти виговоритися наостанок.

— Я спробую тебе звільнити, — пообіцяла Марика.

— Звільнити? Знущаєшся наді мною, маленька погань? — зі злістю вилаявся чоловік.

— Я хочу тобі допомогти. Чому ти злий на увесь світ?

— Тому що увесь світ злий на мене.

— За що?

— Я Гнус — розбійник, чиїм ім'ям лякають дітей. Побачивши якого дівчатка, схожі на тебе, зомлівають від страху. Але тепер я не такий грізний. Незабаром мені кінець. Тварина висмокче з мене всю кров. І я поповню ряди опудал, що прикрашають головну залу.

У Марики по спині пробіг холодок.

— Так це люди? — у жаху запитала вона.

— Були людьми. Тепер це просто лушпайки.

— Хто зробив з ними таке? І як вони опинилися тут?

— А ти як тут опинилася? — запитанням на запитання відповів бранець.

— Я йшла в місто, а дорога завернула сюди.

— Так ти не тутешня?

— Ні, я йду здалеку.

— У гарненьку місцину тебе занесло. Це Павукова вежа, місце страти.

— Усі ці люди були страчені? — запитала Марика.

— Так. Добропорядні громадяни не бажають бруднити руки. Це раніше кат рубав голови на ешафоті. Жорстоко, але швидко. А тепер кидають у павутину. Якщо не здохнеш до настання темряви, то з приходом ночі з'являється тварина