Сяйво - Стівен Кінг

— Якось у цьому номері зупинявся Трумен Капоті, — нетерпляче перебив Уллман. Він відчинив двері. — Це було вже при мені. Жахливо мила людина. Європейські манери.

У жодному з цих номерів не було нічого примітного (тим паче вершків, про які не переставав згадувати містер Уллман, там не було) — нічого, що злякало б Денні. Фактично, на четвертому поверсі Денні стривожило ще тільки одне; але чому — він не міг сказати. А стривожив його вогнегасник на стіні в тому місці, де коридор завертав до ліфта. Той вогнегасник був розкритий, як рот, повний золотих зубів.

Він був несучасним; плаский шланг, що разів десять обвив його, одним кінцем кріпився до великого червоного вентиля, а інший кінець був із латунним наконечником. Витки шланга втримував червоний металевий обруч на шарнірі. У випадку пожежі можна одним сильним поштовхом відкинути такий обруч із дороги — і шланг ваш. Це Денні розумів, йому добре вдавалося змекитувати, як працюють речі. На той час, як Денні виповнилося два з половиною, він уже відмикав захисні дверцята, які батько зробив на верхній площадці сходів у їхньому Стовінґтонському будинку. Він зрозумів, як працює замок. Тато називав це вправністю. У декого вправність була, а в декого — ні.

Цей вогнегасник був старший від тих, які випадало бачити Денні, наприклад у дитячому садку, але нічого надзвичайного в цьому не було. Проте шланг, що згорнувся на тлі блакитних шпалер, як спляча змія, пробуджував у хлопчикові до невиразного почуття тривоги. Тож, звернувши за ріг, він зрадів, коли шланг зник з виду.

— Ясна річ, усі вікна варто закрити віконницями, — сказав містер Уллман, коли вони знову зайшли в ліфт. Кабіна в них під ногами ще раз ніяково осіла. — Але особливо мене турбує вікно в президентському люксі. Обійшлося воно нам у чотириста двадцять доларів, але ж минуло більше тридцяти років. Сьогодні заміна такого скла обійдеться у вісім разів дорожче.

— Я закрию, — сказав Джек.

Вони спустилися на третій поверх, там були інші номери, а коридор виявився ще звивистішим і повертав ще частіше. Тепер, коли сонце зайшло за гори, світла у вікнах стало значно менше. Містер Уллман показав їм один або два номери, і на цьому все скінчилося. Повз номер 217, щодо якого застерігав Дикий Геллоран, він пройшов, не сповільнюючи кроку. Денні подивився на непомітну табличку з номером, одночасно зачарований і стривожений.

Потім — ще нижче, на другий поверх. Там містер Уллман не показував кімнат, поки вони не опинилися аж біля покритих товстим килимом сходів, що вели назад у вестибюль.

— Ось ваша квартира, — сказав він. — Гадаю, вона вам сподобається.

Вони ввійшли. Денні напружився — мало, що там могло виявитися. Там не виявилося нічого.

Венді Торренс відчула, як на неї нахлинуло неабияке полегшення. Президентський люкс своєю холодною елегантністю викликав у неї почуття незручності, власної незграбності. Цікаво відвідати відреставрований історичний будинок, де у спальні висить меморіальна табличка «Тут спав Авраам Лінкольн» або «Тут спав Франклін Рузвельт», але зовсім інша річ — уявити, як лежиш із чоловіком серед цілих акрів постільної білизни й, може, кохаєшся там, де лежали найбільші (принаймні наймогутніші, поправилася вона) у світі люди. Але ця квартира була простішою, більш домашньою, вона просто-таки вабила до себе. Венді подумала, що без особливих складнощів зуміла б миритися з нею до наступного літа.

— Тут дуже приємно, — сказала вона Уллману й почула у своєму голосі вдячність.

Уллман кивнув.

— Простенько, але нормально. У сезон отут живуть кухар із дружиною або з помічником.

— Тут жив містер Геллоран? — втрутився Денні.

Містер Уллман поблажливо схилив голову.

— Саме так. Із містером Неверсом. — Він повернувся до Джека й Венді. — Ось вітальня.

Там стояло кілька стільців, з виду зручних, але недорогих; кавовий столик — колись він коштував чимало, але зараз із одного боку в нього був відколотий довгий шматок; дві книжкові полиці (Венді з деяким подивом виявила на них купу читацьких дайджестів і детективних романів сорокових років) і казенний телевізор невідомої марки, значно менш елегантний, ніж консолі з полірованого дерева в кімнатах.

— Кухні, звичайно, нема, — сказав Уллман, — але є підйомник для подачі страв. Квартира якраз над кухнею готелю. — Він зсунув убік квадратний шматок обшивки; відкрилася широка квадратна таця. Уллман підштовхнув її, і вона зникла, оголивши позаду трос.

— Таємний хід! — збуджено заявив Денні матері, вражаюча шахта за стіною миттю змусила забути про всі страхи. — Просто як в «Еббот і Костелло зустрічаються з монстрами!»

Містер Уллман насупився, але Венді винувато посміхнулася. Денні підбіг до підйомника й заглянув у шахту.

— Сюди, будь ласка.

Уллман відчинив двері в дальньому кінці вітальні. Вони вели в широку й простору спальню. Там стояли два однакових ліжка. Венді глянула на чоловіка, посміхнулася, знизала плечима.

— Немає проблем, — відповів Джек. — Ми їх зсунемо.

Містер Уллман, щиро здивований, оглянувся.

— Прошу?

— Ліжка, — люб’язно пояснив Джек. — їх можна зсунути.

— О, звичайно, — сказав Уллман, миттєво зніяковівши. І Іотім його обличчя прояснилася, а з-під комірця сорочки вгору поповз рум’янець. — Як вам зручно.

Він провів їх назад у вітальню, ще одні двері звідти відкривалися в іншу спальню, де стояло двоповерхове ліжко. У кутку бряжчав радіатор, а килимок на підлозі був прикрашений жахливим візерунком: кактусами й шавлією. Венді иомітила, що Денні вже накинув на нього оком. Стіни кімнати, не такої великої, як сусідня, вкривали панелі зі справжньої сосни.

— Доко, як ти гадаєш, витримаєш ти тут? — запитав ) (жек.

— Ще б пак. Я буду спати на верхньому ліжку, гаразд?

— Як хочеш.

— І килимок мені теж подобається. Містере Уллмане, чому у вас не всі килими такі?

На мить у містера Уллмана обличчя зробилося таким, начебто він запустив зуби в лимон. Потім він посміхнувся й поплескав Денні по щоці.

— Оце ваші кімнати, — сказав він, — тільки ванна за основною спальнею. Квартира