Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
— Ти б сам не пішов, — мовила вона і поклала свою руку на мою. — Знаєш, щоб збудувати Монте-Вериту, потрібно багато часу. Це ж не лише відмова від одягу та поклоніння сонцю.
— Я все розумію, — сказав я їй. — Я готовий почати все спочатку, щоб здобути нові цінності, стартувати з нуля. Знаю — все, що я зробив у світі, даремне. Талант, працьовитість, успіх, усі ці речі не мають сенсу, але якби я міг бути з тобою…
— Як? Зі мною? — спитала вона.
І я не знав, що відповісти, бо питання було надто раптовим і надто прямим; але я знав, чого хотів у глибині серця: всього, що могло бути між чоловіком і жінкою; не одразу, звісно, пізніше, коли ми знайдемо наші інші гори чи наші дикі хащі, будь-що, де ми могли б сховатися від світу. Зовсім не треба було розповідати це негайно. Головне те, що я готовий піти за нею куди завгодно, якщо вона це мені дозволить.
— Я люблю тебе і завжди любив, — сказав я. — Чи ж цього не досить?
— Ні, — відповіла вона, — не на Монте-Вериті.
Відкинула відлогу плаща, і я побачив її обличчя.
Дивився на неї з жахом… Не міг рухатися, не міг говорити. Це було так, наче всі мої почуття скрижаніли. Серце застигло… Половина її обличчя була з’їдена задавненою хворобою, спотворена, жахлива. Хвороба вразила її чоло, щоки, горло, покрила плямами і випалила шкіру. Мої кохані очі почорніли, глибоко запали в очниці.
— Бачиш, — сказала вона, — це не рай.
Можливо, я відвернувся. Не пам’ятаю. Знаю, що я притулився до каменя вежі й дивився вниз, у глибину піді мною, але не побачив нічого, крім великого пасма хмар, що раптом закрило світ.
— З іншими теж таке траплялося, — мовила Анна, — але вони померли. Я пережила їх, бо була витриваліша. Проказа може вразити будь-кого, навіть гаданих безсмертних на Монте-Вериті. Та, знаєш, насправді це не має значення. Я ні за чим не шкодую. Пам’ятаю, що колись давно я тобі казала: ті, що йдуть у гори, мусять віддати все. Я віддала все. Я більше не страждаю, тож немає потреби страждати через мене.
Я не сказав нічого. Відчував, що по моїх щоках стікали сльози, і не намагався їх витерти.
— На Монте-Вериті немає ні марева, ні ілюзій, — казала вона. — Вони належать світу, а ти теж йому належиш. Якщо я знищила твої фантазії про мене, прости мені. Ти втратив ту Анну, яку знав колись, натомість знайшов іншу. Від тебе залежить, котру ти пам’ятатимеш довше. А тепер повертайся до свого світу чоловіків та жінок і будуй свою Монте-Вериту.
Десь там був чагарник, трава, карликові деревця, десь там була земля, каміння і дзюркіт потічка. Унизу в долині були домівки, де чоловіки жили зі своїми жінками, плекали своїх дітей. Вони мали вогнища, цівки диму та світло в шибках. Десь там були дороги, залізниці, великі міста. Так багато міст, так багато вулиць. Всі заповнені густо заселеними будинками з осяяними вікнами. Там, унизу, нижче хмар, нижче Монте-Верити.
— Не турбуйся і не бійся, — сказала Анна, — про людей долини теж — вони не можуть заподіяти нам шкоди. Лише одне…
Вона зупинилася, і хоча я й не дивився на неї, відчув, що вона всміхнулася.
— Нехай Віктор збереже свою мрію, — мовила вона.
Тоді взяла мене за руку і ми разом пішли униз сходинками вежі, через подвір’я і до стін на схилі. Вони стояли, приглядаючись до нас, всі інші, голорукі, голоногі, короткострижені, і я знову побачив маленьку сільську дівчинку, неофітку, що відреклася від світу і стала однією з них. Я бачив, як вона повернулася та глянула на Анну, я бачив вираз її очей, де не було ні страху, ні переляку, ні відрази. Вона і всі інші дивилися на Анну з тріумфом, з радістю, з усією повнотою знання і розуміння. І я знав: усе, що вона відчула й пережила, вони відчували разом із нею та приймали це. Вона не була одинокою.
Вони звернули свої погляди до мене, і вираз їх змінився; замість любові та знання я прочитав співчуття.
Анна не попрощалася зі мною. На мить поклала руку мені на плече. Потім стіна відкрилася і вона пішла від мене. Сонце вже не стояло над головою. Почало хилитися на західну частину неба. Великі білі пасма хмар котилися вниз. Я відвернувся від Монте-Верити.
Коли я прийшов до села, був вечір. Місяць ще не зійшов. Але невдовзі, через дві години чи раніше, він підніметься над східним гребенем далеких гір і освітить усе небо. Вони чекали цього, люди з долини. Було їх триста або й більше, що, чекаючи, зібралися групами довкола хатин. Усі мали зброю, одні — гвинтівки та гранати, інші, простіші, — кирки та сокири. Розклали багаття на сільській вуличці між хатами і винесли провізію. Стояли чи сиділи перед вогнищами і їли, пили, курили та розмовляли. Дехто мав собак, яких міцно тримали на повідках.
Господар крайньої хати стояв біля дверей разом зі своїм сином. Вони теж були озброєні. Хлопчина мав кирку і ніж за поясом. Чоловік дивився на мене з понурим, тупим виразом обличчя.
— Ваш приятель мертвий, — сказав він. — Помер багато годин тому.
Я протиснувся повз нього й увійшов до вітальні хати. Горіли свічки. Одна в узголів’ї ліжка, друга — в ногах. Я схилився над Віктором і взяв його за руку. Чоловік збрехав мені. Віктор ще дихав. Відчувши, що я торкнувся його руки, він розплющив очі.
— Ти її бачив? — спитав він.
— Так, — відповів я.
— Щось мені це підказувало, — сказав він. — Лежачи тут, я відчував, що це станеться. Вона моя дружина, і я кохав її усі ці роки, але лише тобі було дозволено її побачити. Тепер надто пізно ревнувати?
Свічки були тьмяні. Він не міг бачити тіней біля дверей, не чув руху та шепоту знадвору.
— Ти передав їй мого листа? — спитав він.
— Він у неї, — відповів я. — Вона переказала, щоб ти не хвилювався і не турбувався. У неї все гаразд. Все добре.
Віктор усміхнувся. Він відпустив мою руку.
— То це правда, — сказав він, — усі мої мрії про Монте-Вериту. Вона щаслива, задоволена, ніколи не постаріє і не втратить своєї краси. Скажи мені, її волосся, її очі, її усмішка — вони все такі ж?
— Такі ж, — сказав я. — Анна завжди буде найпрекраснішою жінкою, яку ми з тобою
