Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

Я знову одягнувся, мимоволі повернувшись до розсудливості, згадав Віктора, свою місію, і теж пішов сходинками на подвір’я. Звівши очі, побачив, що Анна чекає мене у вежі нагорі.

Всі інші притислися до стіни, щоб дати мені пройти, і я побачив, що Анна єдина з них була одягнена в білий плащ із відлогою. Велична вежа відкривалася небу. Що характерно, я пам’ятав, як Анна сиділа колись на низькому стільці перед каміном у великій залі, — і так само вона сиділа зараз на найвищому щаблі вежі, одне коліно підняте, лікоть на нього спертий. Сьогодні було вчора, сьогодні було двадцять шість років тому, а ми знову були самі в домі шропширського маєтку, і мир, який вона принесла мені тоді, вона принесла й сьогодні. Я хотів опуститися перед нею навколішки і взяти її долоню. Натомість я відійшов і став біля стіни, склавши руки.

— Нарешті ти знайшов нас, — сказала вона. — Це зайняло трохи часу.

Її голос був м’який, лагідний і нітрохи не змінився.

— Це ти привела мене сюди? — спитав я. — Ти мене покликала, коли наш літак розбився?

Вона засміялася, наче я ніколи з нею не розлучався. Час зупинився на Монте-Вериті.

— Я задовго до цього хотіла, щоб ти прийшов, — сказала вона, — але ти сховав свій розум від мене. Наче затулив слухавку. Для телефонної розмови завжди потрібні двоє. Це й досі так?

— Так, — відповів я, — наші новіші винаходи для контакту потребують клапанів. Зовсім не душ.

— Твій розум багато років був закритою скринькою, — промовила вона. — Шкода — ми могли б мати так багато спільного. Віктор мусив передавати мені свої думки в листах, а нам із тобою вони були б непотрібні.

Тоді, думаю, до мене прийшла перша надія. Я мусив пробити їй шлях, хоча вкрай обережно.

— Ти читала його лист, — спитав я, — і мій теж? Ти знаєш, що він помирає?

— Так, — сказала вона, — він уже багато тижнів нездужає. Ось чому я хотіла, щоб ти був тут у цей час, був із ним, коли він помре. Для нього буде добре, якщо ти повернешся і скажеш йому, що розмовляв зі мною. Тоді він буде щасливий.

— Чому б тобі самій не прийти?

— Так краще, — сказала вона. — Тоді він зможе зберегти свою мрію.

Свою мрію? Про що вона? То вони тут, на Монте-Вериті, не всевладні? Вона розуміє небезпеку, яка їм загрожує.

— Анно, — промовив я, — я зроблю все, чого ти хочеш. Повернуся до Віктора і буду з ним до кінця. Але часу мало. Найважливіше те, що тобі й іншим тут загрожує велика небезпека. Завтра, можливо, ще цієї ночі, люди з долини збираються піднятися на Монте-Вериту, вони ввірвуться і повбивають вас. Ви мусите піти звідси до їхнього приходу. Якщо ви не маєте жодного способу порятуватися, то дозволь мені якось вам допомогти. Ми не аж так далеко від цивілізації, щоб це було неможливо. Я спущуся в долину, знайду телефон, викличу поліцію, армію, якусь владу…

Я замовк, бо хоча й сам не розумів гаразд власних планів, то хотів, щоб вона мені довіряла, відчути, що вона на мене покладається.

— Річ у тім, — сказав я, — що відтепер життя тут буде для вас неможливе. Якщо цього разу я зможу запобігти нападові, що сумнівно, то це трапиться наступного тижня, наступного місяця. Дні вашої безпеки полічені. Ви так довго жили, замкнувшись, що не розумієте теперішнього стану світу. Навіть ця країна розділена надвоє: одна частина не довіряє іншій, а мешканці долини — більше не забобонні селяни; вони мають сучасну зброю, а в їхніх серцях жадоба вбивства. Тут, на Монте-Вериті, ні ти, ні інші не маєте шансів.

Вона не відповіла. Сиділа на сходинці, слухаючи, далека і безмовна постать у білому плащі з відлогою.

— Анно, — продовжив я, — Віктор помирає. Можливо, вже помер. Коли ти покинеш це місце, він не зможе тобі допомогти. Але я зможу. Я завжди тебе кохав. Не треба це тобі казати, ти й так мусила здогадатися. Ти знала, що зруйнувала життя двох чоловіків, коли двадцять шість років тому пішла на Монте-Вериту. Але це більше не має значення. Я знову тебе знайшов, і ще є віддалені місця, недоступні цивілізації, де ми могли б жити, — ти, я і всі інші, якщо вони захочуть піти з нами. Я маю досить грошей, щоб усе влаштувати; ти не мусиш нічим турбуватися.

Я вже подумки бачив ділові розмови у консульствах і посольствах — обговорення паспортів, документів, одягу. А ще подумки бачив карту світу. Мандрував від гірських хребтів у Південній Америці до Гімалаїв, від Гімалаїв до Африки. Або ж північні пустелі Канади, великі й недосліджені; простори Гренландії. А ще острови, численні, незліченні острови, де ніколи не ступала людська нога, — лише морські птахи їх відвідували і самотнє море їх омивало. Байдуже, що вона вибере, — гори, острів, чагарники, пустелі, непрохідні джунглі, пустків’я Арктики. Я так довго був без неї, що тепер єдине, чого хотів, — бути з нею завжди.

Тепер це можливо, бо Віктор, що на неї претендував, скоро помре. Я був неделікатним. Я був щирим. Я сказав їй і це. А тоді чекав, що вона відповість.

Вона сміялася, тим теплим, любим і таким мені пам’ятним сміхом, я хотів кинутися до неї й обійняти, бо цей сміх був повний життя, радості й надії.

— То як? — спитав я.

Вона встала зі сходинки, підійшла і стала поруч зі мною — дуже тихо.

— Був колись чоловік, — сказала, — що прийшов до каси на вокзалі Ватерлоо і благально сказав касирові: «Я хочу квиток до раю. Один-однісінький, зворотного не треба». Коли касир сказав йому, що такого місця не існує, чоловік схопив чорнильницю і жбурнув її касирові в обличчя. Викликали поліцейських, вони забрали чоловіка і посадили в тюрму. Чи ж ти не просиш зараз у мене квитка до раю? Тут гора істини, це величезна різниця.

Я образився, навіть роздратувався. Вона не прийняла жодного слова з моїх планів усерйоз — та ще й глузує з мене.

— То що ж ти пропонуєш? — запитав я. — Чекати тут, за стінами, людей, які прийдуть і розіб’ють їх?

— Не клопочися нами, — сказала вона. — Ми знаємо, що зробимо.

Вона говорила так байдуже, наче про щось геть неістотне, і я болісно помітив, що майбутнє, плани якого для нас двох я почав будувати, вислизає з моїх рук.

— То ви справді маєте якусь таємницю? — спитав я, ледь не звинувачуючи її. — Ти справді можеш сотворити чудо, врятувавши себе