Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— За напрямками, в яких вони розходилися, встановити важко, — відповіла Анґва. — Але гадаю, що так. Я пішла б їх відстежити, але подумала, що краще чимшвидше повернуся сюди.
— Чому ви вважаєте, що це були ґолеми?
— Сліди ніг. І ще ґолеми нічим не пахнуть, — сказала вона. — Вони набираються запаху того місця, де працюють. Він і стає їхнім запахом... — вона згадала про стіну з написами. — І там була тривала дискусія. Ґолемська дискусія. Письмова. Мені здається, досить палка.
Вона ще раз пригадала стіну.
— Декотрі з них дуже розпалилися, — додала вона, згадавши розміри літер. — Якби це були люди, вони б одне на одного кричали...
Ваймз понуро роздивлявся розкладені перед ним сірники. Одинадцять шматочків дерева, і дві половинки дванадцятого. Не треба було бути генієм, аби здогадатися, що відбулося.
— Вони тягли жереб, — сказав він. — І Дорфл програв.
Він зітхнув.
— Це погіршує справу. Хто-небудь знає, скільки в місті ґолемів?
— Ні, — відповів Морква. — Це важко з’ясувати. Їх не виробляють уже протягом століть, але ж вони не зношуються.
— Їх ніхто більше не створює?
— Це заборонено, ваша милосте. Жерці в цьому питанні дуже суворі. Вони кажуть, що це рівнозначне створенню життя, а подібною справою можуть займатися лише боги. Проте вони примирилися з існуванням тих ґолемів, які вже є на світі, бо ж ті, ну, дуже корисні. Декотрих замкнули в млинових колесах або на дні шахт. Вони, розумієте, виконують різні тяжкі завдання в небезпечних місцях. Роблять усю по-справжньому брудну роботу. Гадаю, їх можуть бути сотні...
— Сотні? — перепитав Ваймз. — І вони проводять таємні збори та влаштовують змови? Ох, матінко. Гаразд. Ми повинні знищити якомога більше з них.
— Чому?
— Вам що, подобається, що в них з’явились таємниці? Я хочу сказати, божечки, добре ще тролі та ґноми, та навіть неупокоєні — по-своєму живі, хоча й крові вони мені попили... — Ваймз спіймав погляд Анґви і продовжив, — у більшості своїй. Але ці штукенції? Це ж просто робочі інструменти. Це все одно, що лопати збирались би докупи, аби потеревенити!
— Е... там було ще дещо, ваша милосте, — повільно промовила Анґва.
— У тому льосі?
— Так. Е... але це важко пояснити. Це було... відчуття.
Ваймз несхвально знизав плечима. Досвід привчив його серйозно ставитися до чуття Анґви. Наприклад, вона завжди знала, де перебуває Морква.
Якщо вона була в Управлінні, то з того, як вона оберталася до дверей, можна було зрозуміти, що він підходить вулицею.
— Так?
— Схоже на... глибоку тугу, ваша милосте. Страшенний сум. Гм.
Ваймз кивнув і потер перенісся. Так, це видався важкий день, і він же ще далеко не скінчився.
Йому потрібно було, справді потрібно було випити. Все в цьому світі перекрутилося. Але якщо поглянути крізь денце склянки, все стане на свої місця.
— Ви хоч щось сьогодні їли, ваша милосте? — спитала Анґва.
— Трохи перекусив на сніданок, — пробурмотів Ваймз.
— Знаєте це слово, яке постійно використовує сержант Колон?
— Яке? «Галімо»?
— Саме такий у вас зараз вигляд. Якщо вже лишаєтеся тут, то випиймо хоча б кави й відправмо когось по фіглянки.
Ваймз завагався. Йому завжди здавалося, що слово «галімо» означає відчуття в роті після трьох днів безупинного блювання. Страшно було й подумати, що можна мати такий вигляд.
Анґва взяла стару бляшанку з-під кави, що відігравала роль скарбнички Варти. Бляшанка видалася напрочуд легкою.
— Що таке? Тут має бути щонайменше двадцять п’ять доларів, — здивувалася вона. — Ноббі тільки вчора зібрав внески...
Вона перевернула бляшанку. Звідти випав дуже короткий недопалок.
— Що, навіть розписки немає? — понуро спитав Морква.
— Розписки? Ми ж маємо справу з Ноббі.
— А. Звісно.
У «Латаному барабані» було вже тихо-тихо. Радісна Година[41] минула, відзначена хіба що однією невеликою бійкою. Тепер наставала безрадісна.
Перед Ноббі юрмилася армія кухлів.
— Тобто, ну, ну ч-чого воно в-варте, в к-кінцевому рах-хунку?
— Можна його збути, — припустив Рон.
— Це ідея, — схвалив сержант Колон. — Є неміряно багатіїв, які викладуть за титул торбу грошей. Я про тих, у кого вже є палац і все таке. Вони все на світі віддадуть, щоб стати такими ноббі-лі-те-та-ми, як ти.
Дев’ята пінта спинилася на півдорозі до вуст Ноббі.
— Це може коштувати тисячі, — підбадьорливо сказав Рон.
— Як мінімум, — сказав Колон. — І вони ще битимуться за те, щоб заплатити.
— Правильно розіграй свої карти — і зможеш вийти у відставку, — додав Рон.
Кухоль і далі не рухався. Грудкувате обличчя Ноббі одна за одною атакували найрізноманітніші гримаси, засвічуючи, що всередині нього йде страшна битва.
— А справді ж, справді ж! — сказав нарешті він.
Сержант Колон, ледве зберігши рівновагу, відхилився подалі. У голосі Ноббі були інтонації, яких він раніше ніколи не чув.
— Тоді ти зможеш стати багатим і простим, як ти й казав ото, — продовжував Рон, який, на відміну від Колона, не зауважив у Ноббі змін психологічного барометра. — Багатії наввипередки по титул побіжать.
— П-продати п-право п-переродства? — обурився Ноббі.
— Впершеродства, — виправив сержант Колон.
— Родопервенства, — підказав хтось із клієнтів, палаючи бажанням почути продовження.
— Ха! То от шо я вам ск-кажу, — хилитаючись на стільці, заявив Ноббі. — Є речі, які не п-продаються. Ха! Ха! Хто вкраде мого г-гаманця, вкраде д-дірку від бублика, так?
— Точно, я в житті не бачив більш пустого гаманця, — сказали з-за сусіднього столика.
— ...та добре, але що таке те «родопервенство»?
— Б-бо... нащо мені к-купа грошей, га?
Запитання поставило присутніх в глухий кут. Це було запитання з ряду «Що доброго в алкоголі?» або «Охочі на тяжкі роботи є?».
— ...а чому тоді воно «родо»?
— Ну-у-у, — невпевнено запропонував якийсь відчайдух, — на гроші можна купити великий будинок, неміряно хавки, і... випивки, і... жінок, і всяке таке.
— Т-то це, — сказав Ноббі, в якого посоловіли очі, — і є те, шо роб-бить людину щасливою?
Решта пияків нерозуміюче втупилися в нього. Вони потрапили в метафізичний лабіринт.
— Т-то я вам скажу, — проголосив Ноббі, чиє розхитування тепер було таким регулярним, що він нагадував перевернутий маятник. — Уся ця ф-фігня