Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

Прошка отямитися не встиг, як його скрутили мотузками по руках і ногах.

— Так я ж людина! — заблагав Прошка.

— Щось досі мені не доводилося бачити людини з копитами. На багаття його! — скомандував проводир вершників.

— Ваша світлосте, це все підступний джин, їй-богу! Це його витівки, хай йому трясця.

— Ти мене не забалакуй. Немає у мене в лісі джинів, — відрізав вершник.

— Ваша світлосте, змилуйтеся! Кажу вам, не мої це копита. Невже ви, борець із поганню, не можете нечистого від доброго християнина відрізнити? Руки мені зв'язали так, що й перехреститися не можу, — голосив Прошка.

Вершник зробив знак своїм людям зупинитися й глумливо запитав:

— А якби розв'язали, невже б перехрестився?

— Так розв'яжіть і побачите, — запропонував Прошка.

— Сподіваєшся втекти? Дарма, — посміхнувся вершник і скомандував: — Розв'яжіть-но цього субчика. Але очей із нього не спускати.

Прошці розв'язали руки й він ревно перехрестився. Люди спантеличено подивилися на нього, а потім вершник запитав:

— Так ти не брешеш? Ти справді людина?

— А я вам про що тлумачу? Це джин мене так спотворив, що тепер перед чесним людом і показатися соромно.

— От до чого нечестивці розійшлися. Які капості над людьми творять! Ну попадися мені цей джин, я накажу його засмажити на повільному рожні. Ми прочешемо все, а знайдемо негідника, — пообіцяв вершник.

— Ой, ваша світлосте, чіпати його ніяк не можна. Хто ж мене назад перетворить? Не довічно ж мені з копитами мучитися? Уже краще дозвольте самому його відшукати.

— Ти впевнений, що тобі не знадобиться наша допомога? — поцікавився вершник.

— Упораюся. Ви їдьте, а то джин дуже полохливий. Він перед вами тепер і носа не покаже, — сказав Прошка.

— Ну що ж, прощавай, — кинув вершник, подав знак своїм супутникам, і вони помчали в ліс.

— Ібн Дурик, шахрай такий. Нумо, бистро виходь! — скомандував Прошка.

Він заглянув у кишеню, але там було порожньо. Джин з'явився з-під корча.

— Здається, все в порядку? — безневинно запитав він.

— Нічого не в порядку! — заревів Прошка. — Поверни мені мої ноги або будеш тисячу років сидіти в посудині завбільшки з наперсток.

— Не розумію, чого так нервувати? По-моєму, копита практичніші, але якщо вважаєш, що з ногами тобі краще… — мовив ібн Дурик і клацнув пальцями.

На радість Прошки копита зникли, а замість них, як і належить, з'явилися ноги, але чомусь босі.

— А де черевики? — запитав Прошка.

Джин розвів руками.

— Не все завжди виходить ідеально. Іноді бувають збої. Але якщо завгодно, я знову поверну копита й спробую почаклувати ще раз, — сказав джин.

— Не треба, — поспішно відмовився Прошка.

Звичайно, у черевиках подорожувати було зручніше, але проводити експерименти із власними ногами йому не хотілося. Зрештою, він виріс у селі, і бігав босоніж не вперше.

Після всього, що трапилося, голова у Прошки йшла обертом. От халепа так халепа: то нахабні лісові духи ледь до смерті не залоскотали, то забіяка фавн з'явився. Не встиг від нього відбитися, як заступнички ледве на багаття не відправили. Тим часом бійка з фавном давала про себе знати. Щока горіла. Око заплило так, що майже не бачило.

Прошка знайшов лісовий струмок і довго хлюпав в обличчя холодну воду. Джин сидів на камені й міркував:

— Усе-таки тобі пощастило, що в тебе є я. Не в кожного є джин, готовий виконати будь-яке бажання. Що ще завгодно моєму володареві?

Прошка хотів було попросити, щоб джин залікував синець у нього на обличчі, але передумав. Уже краще синець, аніж пара бивнів. Цьому незграбі раз плюнути — вчинити будь-яку дурість. А по-друге, нехай Марика бачить, як він постраждав. Правда, якщо вона довідається, як усе було насправді, він стане загальним посміховищем. Прошка не сумнівався, що Трояну не довелося відбивати чечітку копитами, намагаючись зникнути від цапоногих шанувальниць і фавна. Прошка подумав, що коли трошки підправити події в розповіді, то особливого гріха в цьому не буде. Головне, щоб Дурик не прохопився.

Він суворо подивився на джина й з усією суворістю мовив:

— Зникни, і щоб я тебе більше не бачив!

— Слухаю й підкоряюся, — негайно погодився ібн Дурик і зник.

Прошка поплескав себе по кишені, потім заглянув усередину. Джина не було. Прошка зрозумів, що пошився в дурні і за власним бажанням дарував джинові волю.

— Ех, дав я маху! — поскаржився він.

Шкода втратити такого супутника. Ібн Дурик який-не-який, а все-таки Джин. Але з іншого боку користі від нього ніякої. Усі бажання він виконував по-дурному, недарма мав таке ім'я. До того ж тепер ніхто не прохопиться про те, що трапилося в лісі насправді.

Сутеніло. Треба було подумати про нічліг, а на ранок піти на пошуки товаришів.

Сутінки згустилися.