Екзорцист - Вільям Пітер Блетті
— Деннінґз, — хрипко зронив детектив.
Працівник кивнув, поспіхом заповнив горизонтальний рядок із п’яти літер, а тоді рушив уздовж коридора, тримаючи в руці бутерброд.
— Це там, — коротко повідомив він. Кіндермен рушив із капелюхом у руках услід за ним, услід за ледь чутним запахом кминового насіння й гірчиці, аж до рядів холодильних камер, у яких незрячі очі вже не бачили ніяких снів.
Вони зупинилися біля камери номер 32. Працівник із байдужим виразом відчинив дверцята й витягнув назовні тіло. Він відкусив шматок бутерброда — і на сіре покривало впав шматочок змащеної майонезом кірки. Кіндермен якийсь час дивився, а тоді поволі й обережно відсунув простирадло, щоб побачити ще раз те, у що він ніяк не міг повірити: голова Деннінґза була цілковито скручена й обернена назад.
Розділ п’ятий
Оточений зусібіч пишною зеленню улоговини, у якій розташувалося студентське містечко Джорджтаунського університету, Деміен Каррас підтюпцем колував овальною гаровою доріжкою в шортах кольору хакі й бавовняній футболці, просякнутій цілющим потом. Попереду на пагорбі пульсувала в такт його крокам біла, наче вапно, баня астрономічної обсерваторії, а позаду віддалявся корпус медичного факультету разом із грудками шлаків, що вилітали з-під його ніг, і рештками печалі. Відколи його звільнили від обов’язків, він щодня приходив сюди, долаючи милі й полюючи за втраченим сном. Він уже майже позбувся безсоння, майже вивільнився з лабетів скорботи, що стискала серце залізною хваткою, немов незмивне тавро. Коли він біг до знемоги, аж поки майже не падав із ніг, ця хватка послаблювалася, а то й узагалі щезала. На якийсь час.
Двадцять кіл.
Так, тепер краще. Набагато краще. Ще два кола.
Потужні м’язи його ніг наливалися кров’ю, пекли від болю й пульсували стрімкою лев’ячою грацією, а коли Каррас зробив черговий поворот, він помітив, що хтось сидить на лавці, де він залишив рушника, спортивну куртку й штани. То був огрядний чолов’яга середнього віку в обвислому пальті й м’якому зім’ятому фетровому капелюсі. Той чоловік, здається, стежив за ним. Справді? Так. Він провів його поглядом, коли Каррас пробігав повз нього.
Священик пришвидшив темп, долаючи потужними кроками останнє коло, а тоді перейшов на ходу, захекано проминув лавку, навіть не глянувши туди й притискаючи кулаки до боків, що важко здіймалися. Під натиском м’язистих грудей та плечей його футболка весь час розтягувалася, викривляючи трафаретний напис «ФІЛОСОФИ», нанесений чорними колись літерами, що давно вже зблякли від частого прання.
Чоловік у пальті підвівся й рушив до нього.
— Отець Каррас? — хрипло покликав його Кіндермен.
Священик озирнувся й коротко кивнув, примружившись від сонця й чекаючи, поки підійде детектив, а тоді кивком голови запропонував йому йти слідом і продовжив ходу. — Ви не заперечуєте? Бо інакше мене схоплять корчі, — задихано пояснив він.
— Зовсім ні, — відповів детектив без особливого ентузіазму, скривившись і запихаючи руки до кишень пальта. Він уже достатньо находився, плентаючи сюди від стоянки.
— Чи ми… ми вже зустрічалися? — запитав єзуїт.
— Ні, отче. Не зустрічалися. Просто мені сказали, що ви подібні до боксера, сказав якийсь священик у гуртожитку; забув, як його звати. — Він витягнув із кишені гаманця. — Маю жахливу пам’ять на імена.
— А вас як звати?
— Лейтенант Вільям Ф. Кіндермен, отче. — Він показав посвідчення особи. — Розслідування вбивств.
— Справді? — Каррас із непідробним хлоп’ячим зацікавленням оглянув значок і посвідчення. Він повернув до детектива своє спітніле й розчервоніле обличчя, що світилося наївною цікавістю, і запитав: — А що сталося?
— Знаєте що, отче? — відповів Кіндермен із таким виглядом, ніби зробив раптове відкриття, розглядаючи суворі риси обличчя єзуїта. — Це правда, знаєте, ви справді схожі на боксера! Ви мені вибачте, але що то за шрам над вашим оком? — Він показав пальцем. — Як у Марлона Брандо, отче, знаєте, у тому фільмі «У порту»; так, майже викапаний Марлон Брандо! Йому зробили шрам отут, — він продемонстрував це, натягнувши куточок ока, — через що виглядало, ніби його око напівзаплющене, весь час трохи замріяне, трохи сумне. І це якраз ви, — зробив він висновок, — Марлон Брандо. Вам це вже казали, отче?
— А вам кажуть, що ви схожі на Пола Ньюмена?
— Постійно. І повірте мені, що містер Ньюмен весь час намагається вибратися з цього тіла. Занадто тісно. Там іще також Кларк Ґейбл.
Каррас із напівусмішкою легенько похитав головою й відвернувся.
— А ви колись займалися боксом? — поцікавився детектив.
— Лише трішки.
— І де? У коледжі? Десь тут?
— Ні, у Нью-Йорку.
— А, я так і подумав! Турнір «Золоті рукавиці»! Правда?
— Вам уже можна давати капітана, — сказав йому, косо всміхнувшись, Каррас. — Ну а тим часом, лейтенанте, чим я можу прислужитися?
— Повільнішою ходою. — Детектив показав на горло. — Емфізема.
— Ой, вибачте. Звісно ж.
— Ви палите?
— Так, палю.
— Не варто цього робити.
— Послухайте, у чому річ? Чи не могли б ви перейти до суті, прошу вас, лейтенанте?
— Так, звісно; я постійно відхиляюся від теми. До речі, ви не зайняті? Я вас не відволікаю?
Каррас знову скоса подивився на Кіндермена поглядом, у якому читалося здивування.
— Відволікаєте від чого?
— Ну, можливо, від розумової молитви.
— Я думаю, вам таки скоро дадуть звання капітана, знаєте?
— Вибачте, отче. Я щось недочув?
Каррас похитав головою.
— Я сумніваюся, що ви бодай колись щось недочуваєте.
— Що ви маєте на увазі, отче? Що саме?
Кіндермен зупинився й зробив потужну спробу вдати спантеличеність, але, побачивши хитро прищурені єзуїтові очі, він опустив голову й жалісно всміхнувся.
— Ой, та звісно ж… психіатр. Кого я хотів надурити? Чуєте, це в мене просто така звичка, отче. Шмальц — методика Кіндермена. Ну, не буду видурнюватися й прямо скажу, про що мені йдеться.
— Про осквернення, — мовив Каррас.
— Отже, мій шмальц був марний, — зітхнув детектив.
— Вибачте.
— Нічого, отче, я сам це заслужив. Так, ці речі в церкві, — підтвердив він. — Правильно. Тільки йдеться, мабуть, про щось серйозніше, отче.
— Тобто про вбивство?
— Так, дайте мені ще одного копняка, отче Каррас. Мені це подобається.
Каррас знизав плечима.
— Ну, але ж «Відділ розслідування вбивств».
— Нормально, Марлоне Брандо. А вам не кажуть, що ви аж занадто мудрагель, як на священика?
— Mea culpa, — пробурмотів Каррас. Хоч він і всміхався, проте відчував жаль, що мимоволі міг применшити рівень самоповаги детектива. Він цього не хотів. І тепер був тільки радий, що дістав нагоду й самому виглядати збаламученим. — А який тут зв’язок? — запитав він, старанно насупивши брови. — Я щось не розумію.
Кіндермен наблизив до священика своє обличчя.
— Чуєте, отче, можна,
