Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— Стійте! — владно пролунав Квоутів голос, запала тиша, і в ній його слова зазвучали різко й гнівно. — Я не допущу бійок між моїми друзями. Я й без того втратив їх удосталь. — Він поглянув на Хроніста. — Скасуй це, бо інакше я зламаю цю штуку.
Хроніст вражено завмер. Тоді його вуста беззвучно заворушились, і він із легким тремтінням відвів руку від кружала з тьмяного металу, що лежало на столі.
Баст розслабився і на мить безвільно, наче ганчір’яна лялька, повис на зап’ястку, який Квоут досі не відпускав, стоячи за шинквасом. Баст здобувся на кілька непевних кроків і сперся на шинквас. Квоут зміряв його довгим поглядом, а тоді відпустив зап’ясток.
Баст повалився на табурет, не зводячи очей із Хроніста. Рухався він обережно, як людина з незагоєною раною.
А ще він змінився. Очі, що стежили за Хроністом, не втратили своєї приголомшливої морської блакиті, але тепер вони були забарвлені рівномірно, як коштовне каміння або глибокі лісові озерця, а на місці його м’яких шкіряних чобіт з’явились елегантні роздвоєні копита.
Квоут жестом наказав Хроністові вийти вперед, а тоді повернувся й ніби навмання взяв два гранчаки й пляшку. Він поставив склянки, а тим часом Баст і Хроніст тривожно розглядали один одного.
— Отже, — розгнівано заговорив Квоут, — можна зрозуміти, чому ви обидва повелися саме так, але це аж ніяк не означає, що хтось із вас повівся добре. Тож ми цілком можемо почати заново.
Він глибоко вдихнув.
— Басте, дозволь мені відрекомендувати тебе Деванові Локісу, також відомому як Хроніст. Він, як визнають усі, чудовий оповідач, запам’ятовувач і записувач історій. А ще, якщо я раптом не з’їхав з глузду, успішний член Аркануму, щонайменше ре’лар, і один із, мабуть, сорока людей на світі, які знають ім’я заліза.
— Однак, — продовжив Квоут, — попри ці досягнення він, здається, не надто добре розуміється на житейських справах. Це показує те, що він украй нерозважливо здійснив майже безнадійний для себе напад на, як я здогадуюся, першого представника народу, якого йому пощастило побачити в житті.
Хроніст незворушно вистояв це представлення, дивлячись на Баста, як на змію.
— Хроністе, прошу вас познайомитися з Бастасом, сином Реммена, принцом Сутінків і Телвіт Мел. Найрозумнішим, себто єдиним учнем, якого я мав нещастя вчити. Чародієм, працівником шинку і, не в останню чергу, моїм другом.
За сто п’ятдесят років свого життя, якщо не згадувати про майже два роки під моєю особистою опікою, він примудрився не дізнатися кілька важливих речей. Ось перша з них: напад на члена Аркануму, якому вистачає майстерності зв’язати залізо, — це глупство.
— Він на мене напав! — із запалом промовив Баст.
Квоут холодно на нього поглянув.
— Я не казав, що це було без причини. Я сказав, що це було глупством.
— Я б переміг.
— Цілком можливо. Але ти постраждав би, а він би або постраждав, або загинув. Ти не забув, що я відрекомендував його як свого гостя?
Баст мовчав. Його обличчя залишилося агресивним.
— Отже, — заговорив Квоут із холодною веселістю. — Ви представлені один одному.
— Радий знайомству, — дуже холодно сказав Баст.
— Навзаєм, — відповів Хроніст.
— Ви просто не можете не бути друзями, — повів далі Квоут; у його голосі з’явилися загрозливі нотки. — А друзі так не вітаються.
Баст і Хроніст витріщились один на одного; жоден з них не ворухнувся.
Квоутів голос стих.
— Якщо ви не припините це глупство, можете негайно йти, обидва. Одному з вас залишиться маленький кавалок історії, а другий зможе пошукати собі нового вчителя. Я геть не терплю хіба що одного — примх свавільної гордині.
У стишеній напрузі Квоутового голосу було щось таке, що змусило їх відвести погляди один від одного. А коли вони повернулися до нього, за шинквасом уже наче стояла зовсім інша людина. Життєрадісний шинкар зник, а на його місці стояв хтось похмурий і лютий.
«Він такий молодий, — зачудувався Хроніст. — Явно не старший за двадцять п’ять років. Чому я не помітив цього раніше? Він міг би зламати мене голіруч, наче хворостинку. Як так сталося, що я прийняв його за шинкаря, хай навіть і на мить?»
Тоді він побачив Квоутові очі. Їхня зелень потьмяніла настільки, що вони були майже чорними. «Ось кого я прийшов побачити, — мовчки подумав Хроніст, — ось той, хто був радником королів і ходив старими шляхами, керуючись лише власним розумом. Ось той, чиє ім’я в Університеті стало і похвалою, і прокляттям».
Квоут пильно глянув спершу на Хроніста, а потім на Баста; обидва дивились йому у вічі не надто довго. Після ніякової паузи Баст простягнув руку. Хроніст трохи завагався, а тоді швидко потягнувся, неначе суючи руку в багаття.
Нічого не сталося. Обидва, здавалося, були помірно здивовані.
— Неймовірно, чи не так? — ущипливо звернувся до них Квоут. — П’ять пальців, плоть, а під нею — кров. Так можна й повірити, що на іншому кінці цієї руки перебуває якась особистість.
Обличчя в обох набули винуватого виразу. Вони відпустили руки один одного.
Квоут налив у склянки рідини з зеленої пляшки. З цим простим жестом він змінився. Неначе поступово обернувся на самого себе, так, що від темноокого чоловіка, який секунду тому стояв за шинквасом, не лишилося майже нічого. Дивлячись на шинкаря, який сховав одну руку в шматку полотна, Хроніст із болем відчув, що щось втратив.
— Отже. — Квоут підсунув склянки до них. — Візьміть оце, сядьте за той стіл і поговоріть. Коли я повернуся, жоден із вас не має бути мертвим, а шинок не має горіти. Гаразд?
Баст знічено всміхнувся, а Хроніст підняв склянки та повернувся до столу. Баст пішов за ним і мало не сів, а тоді повернувся й узяв пляшку.
— Не перепийте, — попередив Квоут, зайшовши до підсобки. — Я не хочу, щоб ви прохихотіли до кінця моєї історії.
Парочка за столом, запинаючись, розпочала напружену розмову, тим часом як Квоут перейшов до кухні. Він вийшов кілька хвилин по тому, винісши сир і буханець темного хліба, холодну курку й ковбасу, масло й мед.
Вони пересіли за більший стіл, а Квоут тим часом виніс тарелі; він метушився як справжнісінький шинкар. Хроніст крадькома стежив за ним — йому ледве вірилося, що ця людина, яка мугикає собі під носа й ріже ковбасу, і той,
