Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Коли на те, щоб почути готову пісню, чекаєш кілька витків чи місяць, очікування додає гостроти. Але за рік захват починає затьмарюватися. На той час минуло вже півтора року, і люди аж нетямилися з цікавості. Це часом доводило до сварки, якщо когось ловили надто близько від фургона, коли мої батько з матір’ю працювали.
Тож я тихо підійшов до батьківського вогнища. Звичка підслуховувати ганебна, але в мене відтоді з’явилися й гірші.
— …про них багато, — почув я Бенові слова. — Але я готовий.
— Я радий поговорити на цю тему з освіченою людиною. — Сильний баритон мого батька контрастував із Беновим тенором. — Мені обридли ці забобонні селяни, а…
Хтось підкинув хмизу до вогню, і його тріск заглушив для мене батькові слова. Ступаючи якнайшвидше, я перейшов у довгу тінь батьківського фургона.
— …наче я з цією піснею ганяюся за примарами. Намагатися зібрати цю історію докупи — марна справа. Якби ж то я так за це й не взявся.
— Дурниці, — сказала моя мати. — Це буде твоєю найкращою роботою, і ти це знаєш.
— То ти вважаєш, що є якась початкова історія, від якої походять усі інші? — запитав Бен. — Ланре має історичну основу?
— На це все вказує, — відповів батько. — Це все одно що поглянути на дванадцятьох онуків і побачити, що в десятьох із них блакитні очі. Зрозуміло, що їхня бабуся теж мала блакитні очі. Я вже цим займався, це в мене добре виходить. «Під стінами» я написав у цей же спосіб. Але… — Я почув, як він зітхнув.
— То в чому проблема?
— Історія старша, — пояснила мати. — Він швидше дивиться на праправнуків.
— І вони розсіяні по всьому світу, — пробурчав батько. — А ще, коли я нарешті знаходжу одного з них, виявляється, що в нього п’ять очей — два зелені, одне блакитне, одне каре, а одне — зелено-жовтувате. У наступного ж лише одне око, і воно змінює колір. Як мені робити з цього якісь висновки?
Бен прокашлявся.
— Неприємна аналогія, — промовив він. — Але можеш розпитувати мене про чандріян скільки завгодно. За багато років я почув безліч історій.
— Передусім мені необхідно знати, скільки їх насправді, — сказав батько. — У більшості історій їх семеро, але навіть це сумнівно. Дехто каже, що їх троє, інші — що їх п’ятеро, а в «Падінні Феліора» їх аж тринадцятеро — по одному на кожен понтифет Атуру та ще один для столиці.
— На це я можу відповісти, — запевнив Бен. — Семеро. У цьому можна бути цілком упевненим. Це, власне кажучи, міститься в їхній назві. «Чен» означає «сім». «Чен-діан» означає «їх семеро». Чандріяни.
— Я цього не знав, — зізнався батько. — «Чен». Це з якої мови? Іллійської?
— Звучить схоже на темську, — сказала мати.
— У тебе добрий слух, — сказав їй Бен. — Насправді це — темічна. Вона існувала десь за тисячу років до темської.
— Ну, це все спрощує, — почув я батьків голос. — Шкода, що я не спитав тебе місяць тому. Ти, мабуть, не знаєш, чому вони займаються тим, чим займаються? — з батькового тону мені було зрозуміло, що відповіді він насправді не очікує.
— У цьому й полягає таємниця, чи не так? — захихотів Бен. — Гадаю, саме через це вони лякають більше за будь-яких інших страховищ, про яких можна почути в переказах. Примара бажає помсти, демон хоче забрати душу, блукальцеві дошкуляють голод і холод. Це робить їх не такими грізними. Якщо ми щось розуміємо, то можемо спробувати це контролювати. Але чандріяни приходять, як грім з ясного неба. Звичайна руйнація. Без приводу й без причини.
— У моїй пісні буде і те, й інше, — сказав мій батько з похмурою рішучістю. — Здається, я нарешті довідався, яка в них причина. Виснував її з різних подробиць історії. Ось що дратує в цій ситуації: найскладніше вже зроблено, а голова мені болить через усякі дрібні деталі.
— Думаєш, ти знаєш? — зацікавився Бен. — Яка твоя теорія?
Батько притишено засміявся.
— О, ні, Бене, доведеться тобі почекати разом з іншими. Я надто довго мучився над цією піснею, щоб розголошувати її суть, коли вона ще не завершена.
У Беновому голосі відчувалося незадоволення.
— Не сумніваюся, що все це — лише хитрий обман для того, щоб я й далі їздив із вами, — пробурчав він. — Я не зможу піти, доки не почую цю пісню, хай вона горить.
— То допоможи нам її закінчити, — попросила мати. — Ще одна дуже важлива деталь, яку ми не можемо визначити точно, — це ознаки чандріян. Усі погоджуються з тим, що про їхню присутність попереджають певні знаки, але стосовно того, які вони, одностайності немає.
— Дайте-но подумати… — заговорив Бен. — Синє полум’я, звісно, очевидне. Але я б не став однозначно приписувати це саме чандріянам. У деяких переказах це — ознака демонів. У інших — ознака фейрі або якоїсь магії.
— Також воно вказує на забруднене повітря в шахтах, — зауважила мати.
— Та невже? — перепитав батько.
Вона кивнула.
— Якщо лампа горить каламутним синім полум’ям, очевидно, що в повітрі є копальневий газ.
— Господи милосердний, копальневий газ у вугільній шахті, — сказав батько. — Або загасити світло й загубитися в чорноті, або залишити його й рознести все довкола на друзки. Це страшніше за будь-якого демона.
— Також зізнаюся, що окремі арканісти періодично послуговуються обробленими свічками або смолоскипами, щоб справити враження на наївних містян, — заявив Бен і соромливо прокашлявся.
Мати засміялася.
— Не забувай, з ким ти говориш, Бене. Ми б ніколи не поставили комусь на карб невеличке фіґлярство. Власне, коли ми наступного разу покажемо «Деоніку», сині свічки можуть виявитися дуже доречними. Ну, тобто, якби ти раптом знайшов парочку десь у сховку.
— Я подивлюся, що можу зробити, — сказав Бен із втіхою в голосі. — Інші ж ознаки… Один з них повинен чи то мати козлячі очі, чи то не мати очей, чи то бути чорнооким. Про це я чув чимало. Я чув, що в присутності чандріян гинуть рослини. Дерево гниє, метал іржавіє, цегла кришиться… — Він зупинився. — Щоправда, я не знаю, чи це кілька знаків, чи лише один.
— Ти починаєш розуміти мої проблеми, — понуро сказав батько. — І все одно лишається запитання: про них усіх сповіщають однакові знаки чи в них по парочці знаків на кожного?
— Я ж тобі казала, — роздратовано промовила мати. — По одному знаку на кожного. Це найлогічніше.
— Улюблена теорія моєї дружини, — сказав батько. — Але тут щось
