Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
За мить батько помітив мене й поставив матір на ноги.
— З вас півгріш за виставу, пане Підглядайку, — засміявся він. — Чому ти досі тут, хлопче? Ставлю той-таки півгріш на те, що тебе загальмувало якесь запитання.
— Чому ми зупиняємося біля сірокаменів?
— Така традиція, мій хлопчику, — пафосно сказав він, широко розкинувши руки. — І забобон. Утім, це — одне й те саме. Ми зупиняємося заради удачі, а ще — тому що неочікувані вихідні до вподоби всім.
Він ненадовго замовк.
— Колись я знав про них один віршик. Як же там було?..
Як тягни-камінь, навіть уві сні,
Стоячий камінь там, де битий шлях,
Жене у Фей, і йде за ним усяк.
Ляж-камінь — у яру чи на горі,
А сірокамінь нас веде до… чогось там на «рі».
Батько постояв мить чи дві, дивлячись кудись уперед і потягуючи нижню губу. Нарешті він хитнув головою.
— Ніяк не згадаю кінець того останнього рядка. Господи, страх як не люблю поезії. І як його запам’ятовувати слова, не покладені на музику? — Він вимовив ці слова про себе, самими губами, і його чоло зморщилося від зосередження.
— Що таке тягни-камінь? — запитав я.
— Це стара назва приваб-каменів, — пояснила мати. — Це шматки зоряного заліза, що притягують до себе все інше залізо. Я бачила один такий багато років тому в кабінеті див. — Вона поглянула на батька, який і досі мугикав собі під ніс. — Ми ж бачили приваб-камінь у Пелересіні, так?
— Гм-м-м… Що? — запитання висмикнуло його з мрій. — Так. У Пелересіні. — Він знову потягнув за губу та насупився. — Пам’ятай це, сину, навіть як забудеш усе інше. Поет — це музикант, який не вміє співати. Перш ніж торкнутися серця, слова мають дістатися розуму, а в деяких людей розум — це до прикрості маленька мішень. Музика безпосередньо торкається їхніх сердець, хоч який маленький чи впертий розум у того, хто її слухає.
Мати дещо нежіночно пирхнула.
— Сноб. Ти просто старієш. — Вона театрально зітхнула. — Справді, це ще трагічніше: другою людину полишає пам’ять.
Батько прибрав обурену позу, але мати проігнорувала його та сказала мені:
— До того ж єдина традиція, що затримує трупи біля сірокаменя — це лінь. Цей віршик має бути таким:
«В усякую днину,
Коли я в дорозі,
Шукаю причину,
Лежачу чи сіру,
Спочити по змозі».
Батько зайшов їй за спину, похмуро виблискуючи очима.
— Я? Старію? — Він стишено заговорив, знову почавши терти їй плечі. — Жінко, я збираюся показати тобі, що ти помиляєшся.
Вона сухо всміхнулася.
— А я, шановний, збираюся дозволити це вам.
Я вирішив їх залишити — хай собі сперечаються — і дременув до Бенового фургона, аж раптом почув, як батько гукає в мене за спиною:
— Гами завтра після обіду? І другий акт «Тінбертіна»?
— Гаразд. — Я побіг підтюпцем.
Коли я повернувся до Бенового фургона, він уже розпріг Альфу з Бетою та чистив їх. Я заходився ладнати багаття, викладаючи довкола сухого листя піраміду з чимраз більших сучків і гілля. Закінчивши, я повернувся до того місця, де сидів Бен.
Знову мовчання. Коли він заговорив, я чудово відчув, як він добирає слова.
— Як багато тобі відомо про нову пісню твого батька?
— Ту, що про Ланре? — спитав я. — Небагато. Ти ж знаєш, що він за людина. Її ніхто не почує, поки вона не буде готова. Навіть я.
— Я не про саму пісню, — відповів Бен. — Я про історію в її основі. Історію Ланре.
Я згадав десятки історій, які мій батько, як я чув, зібрав за останній рік, намагаючись знайти спільні мотиви.
— Ланре був князем, — заговорив я. — Чи королем. Кимось важливим. Він хотів бути могутнішим за всіх на світі. Він продав душу за владу, але потім щось пішло не так, а опісля він, здається, чи то з’їхав з глузду, чи то втратив здатність спати, чи то… — побачивши, як Бен хитає головою, я зупинився.
— Він не продавав душі, — заперечив Бен. — Це просто нісенітниця. — Він тяжко зітхнув і неначе здувся від цього зітхання. — Тут я дію зовсім не так, як треба. Забудьмо про пісню твого батька. Поговоримо про неї після того, як він її завершить. Знання історії Ланре могло б забезпечити тобі певний контекст.
Бен глибоко вдихнув і спробував ще раз.
— Уявімо собі, що з тобою — необачний шестирічний хлопчик. Якої шкоди він може наробити?
Я помовчав, не знаючи напевне, якої відповіді він хоче. Мабуть, найкраще буде відповісти прямо.
— Не надто великої.
— Уявімо собі, що йому двадцять, а він і досі необачний. Наскільки він небезпечний?
Я вирішив триматися очевидних відповідей.
— Усе одно не надто небезпечний, але значно небезпечніший, ніж раніше.
— А якщо дати йому меч?
До мене почало доходити, і я заплющив очі.
— Небезпечніший, значно небезпечніший. Я розумію, Бене. Справді розумію. Сила — це нормально, а дурість зазвичай нешкідлива. Поєднання сили з дурістю небезпечне.
— Я взагалі не говорив про дурість, — виправив мене Бен. — Ти розумний. Ми обидва це знаємо. Але ти буваєш необачним. Немає майже нічого страшнішого за розумну необачну людину. Що ще гірше, я навчав тебе дечого небезпечного.
Бен поглянув на багаття, яке я виклав, тоді підняв листочок, пробурмотів кілька слів і подивився, як посеред гілочок і хмизу спалахнув невеличкий вогник. Тоді повернувся до мене.
— Ти міг би вбитися, займаючись чимось настільки ж простим. — Він кволо всміхнувся. — Або шукаючи ім’я вітру.
Він почав вимовляти щось інше, а тоді зупинився й потер обличчя руками. Тяжко зітхнув і неначе здувся. Коли він прибрав руки, його обличчя було стомленим.
— Нагадай-но: скільки тобі років?
— Наступного місяця буде дванадцять.
Він хитнув головою.
— Це так легко забувається. Ти поводишся не на свій вік. — Він потицяв у багаття хворостиною. — Коли я вступив до Університету, мені було вісімнадцять, — розповів він. — Коли я знав стільки, скільки ти зараз, мені вже минуло двадцять. — Він витріщився на багаття. — Вибач, Квоуте. Мені сьогодні треба побути на самоті. Треба подумати.
Я мовчки кивнув. Пішов до його фургона, узяв триногу й казан, води та чаю. Приніс їх і
